Увечері до пана де Реналя збігся весь Вер’єр, щоб подивитися на це диво. Жюльєн відповідав усім з похмурим виразом, що тримав співбесідників на певній відстані. Слава про нього так швидко облетіла місто, що за кілька днів пан де Реналь, побоюючись, щоб хтось не переманив до себе Жюльєна, запропонував йому підписати контракт на два роки.
— Ні, пане,— холодно відповів Жюльєн,— якщо ви схочете мене прогнати, я буду змушений піти. Контракт, що зв'язує мене, а вас ні до чого не зобов'язує, нерівний. Я відмовляюсь.
Жюльєн зумів так поставити себе, що менше ніж за місяць після його появи в домі навіть пан де Реналь став поважати його. Кюре посварився з панами Реналем і Вально, отже, ніхто не міг виказати його колишньої прихильності до Наполеона,— а сам він тепер говорив про нього не інакше, як з жахом.
VII. СПОРІДНЕНІСТЬ ДУШ18
Вони не вміють серце зворушити, не вразивши його.
Сучасний автор
Діти обожнювали його. Він їх зовсім не любив; думки його були далеко від них. Що б не накоїли ці хлопчаки, він ніколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий,— хоча його й любили, бо його прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу,— він був добрим вихователем. А сам він у глибині душі почував тільки ненависть і відразу до вищих кіл, куди він був допущений,— допущений тільки до краєчка стола,— чим, мабуть, і пояснювались його ненависть і відраза. Інколи, сидячи за столом на званих обідах, він насилу стримував свою зненависть до всього, що його оточувало. Якось у день святого Людовіка, слухаючи теревені пана Вально за столом, Жюльєн мало не виказав себе: він утік у сад під тим приводом, що йде наглянути за дітьми. "Які похвали чесності! — скрикнув він.— Можна подумати, що це єдина цнота на світі; а проте, яка шаноба, яке плазування перед людиною, що, певно, подвоїла і потроїла свій капітал, орудуючи майном бідняків. Я готовий битися об заклад, що він наживається навіть на коштах, призначених для нещасних підкидьків, чия бідність священніша, ніж бідність усіх інших. О, потвори! Потвори! Я теж, можна сказати, підкидьок, мене ненавидять і батько, і брати, і вся сім'я".
За кілька днів до свята святого Людовіка Жюльєн, повторюючи молитви, прогулювався на самоті в гаю, що звався Бельведером, понад Алеєю Вірності. Ще здалеку він побачив своїх двох братів, що простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрічі з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жюльєна і його відверта зневага до братів збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смерті і кинули непритомного і скривавленого. Пані де Реналь, яка прогулювалась з паном Вально і супрефектом, випадково зайшла в ліс. Вона побачила Жюльєна на землі і подумала, що він умер. Вона так схвилювалася, що пан Вально відчув ревнощі.
Він турбувався передчасно. Жюльєн вважав пані де Реналь красунею, але ненавидів її за вроду: адже це була перша перешкода на його шляху, і він мало не спіткнувся об неї. Він уникав розмов з нею, щоб вона забула його порив, який першого для штовхнув його поцілувати їй руку.
Еліза, покоївка пані де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера; вона часто говорила про нього своїй пані. Кохання мадемуазель Елізи викликало в одного з лакеїв ненависть до Жюльєна. Одного разу Жюльєн почув, як той казав Елізі: "Ви вже не хочете й розмовляти зі мною з того часу, як цей замазура гувернер з'явився у нас в домі". Жюльєн не заслуговував такої образи; але, будучи вродливим юнаком, інстинктивно став ще більше дбати про свою зовнішність. Ненависть пана Вально теж подвоїлась. Він прилюдно заявив, що таке кокетство не личить молодому абатові. Хоч Жюльєн і не носив сутани, але його чорний костюм нагадував одяг священика.
Пані де Реналь помітила, що він часто про щось розмовляє з Елізою, і дізналася, що причиною цих розмов була крайня бідність гардеробу Жюльєна. У нього було так мало білизни, що йому доводилось дуже часто віддавати її пралі, і саме в цьому Еліза йому допомагала. Убозтво Жюльєна, про яке пані де Реналь і гадки не мала, зворушило її. Їй хотілося зробити Жюльєнові подарунок, але вона не наважувалась. Внутрішня боротьба пані де Реналь була першим болісним почуттям, якого завдав їй Жюльєн. До того часу ім'я Жюльєна було для неї нерозривно зв’язано з почуттям чистої духовної радості. Стурбована думкою про бідність гувернера, пані де Реналь якось сказала чоловікові, що слід було б подарувати йому білизни.
— Ото дурниці! — відповів він.— Чого ради робити подарунки людині, якою ми цілком задоволені і яка нам прекрасно служить? Якби він почав ставитись недбало до своїх обов'язків, тоді треба було б його заохотити.
Пані де Реналь відчула всю ганебну образливість такого погляду; однак до появи Жюльєна вона б не помітила цього. Тепер, дивлячись на дуже охайне, хоч і скромне вбрання молодого абата, вона завжди казала сама собі: "Бідолашний хлопець, як він викручується?"
Поступово все те, чого бракувало Жюльєнові, стало викликати в неї співчуття до нього і зовсім не коробило її.
Пані де Реналь була одною з тих провінціалок, які при першому знайомстві можуть здатись не дуже розумними. У неї не було ніякого життєвого досвіду, і вона не вміла підтримувати розмову. Обдарована чутливою і гордою душею, вона, у своєму несвідомому прагненні щастя, властивому всякій живій істоті, здебільшого просто не помічала того, що робили всі ці грубі люди, серед яких вона жила волею випадку.
Якби вона дістала хоч найменшу освіту, вона виділялася б своїм природним і жвавим розумом. Але, як багата спадкоємиця, вона виховувалась в монастирі Сакре-Кер у побожних черниць, пройнятих лютою ненавистю до всіх тих французів, які вважались ворогами єзуїтів. Пані де Реналь вистачило здорового глузду, щоб дуже скоро забути всі нісенітниці, які вона вивчила в монастирі; але вона нічого не набула натомість і лишилась неуком. Лестощі, які вона чула з дитинства, як багата спадкоємиця, і схильність до палкої побожності спричинилися до того, що вона стала замикатись у собі. Пані де Реналь, здавалось, була надзвичайно поступлива і настільки зрікалась власної волі, що чоловіки ставили її за зразок своїм жінкам, а пан де Реналь пишався нею; але насправді ці риси її вдачі походили з виняткової гордовитості. Принцеса, яку згадують, як приклад гордині, і та виявляє далеко більше уваги до вчинків своїх придворних, ніж виявляла ця лагідна, скромна на вигляд жінка до всього, що робив або казав її чоловік. До появи Жюльєна вона, по суті, цікавилась тільки дітьми. Їхні легкі недуги, прикрощі, маленькі радощі поглинали всю чутливість її душі, яка за все життя знала тільки одну палку любов до бога, коли була в безансонському монастирі Сакре-Кер.