Вибухнув регіт на задніх лавах. Канонік підбіг до Яцька і схопив його за вилоги каптана.
— Чиї вуха, пся крев?!
Яцько відштовхнув каноніка, цехмістр закликав до порядку, але було вже пізно. Челядники посхоплювалися з місць і сердиті на святенника, через якого ось пропадає лібація[23], потягнули його в темний кут господи, частуючи під боки стусанами. Хтось клацнув вічком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бійки. Почалася веремія…
Яцько замовк.
— А потім? — повернув до нього голову Арсен.
— Потім… Потім сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмістра портрет, щоб його, бува, не вивісили, а мене наказав вигнати з цеху.
Коли Яцько забрав свої пожитки і прийшов до Владики прощатися, той дорікнув йому:
"Навіщо ти виліз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Діви Марії, коли вже так хоче".
"Не кривіть душею, майстре. Самі хмурилися, коли я показав вам портрет, той — з Йосифовими вухами… А втім, малюйте собі херувимів, я не вмію…"
"То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!"
"А коли маляр домальовує чортові ангельські крила, то це не означає, що він пропав? Коли лжу за правду підносить?"
"У кожній лжі є зерно правди. І наші нащадки знайдуть її".
"У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?"
"Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?"
— Оце й усе, — закінчив Яцько. — Владиці пробачили за мене — він погодився робити для катедри вітражі. Хойнацького визнали призвідцею ребелії і присудили його до двохсот поклонів у цеховій каплиці й одного каменя воску. А я опинився на задвірках Вавілона.
Двері до комірки прочинилися, крізь отвір просунулася голова корчмаря.
— Пора, — сказав. — Давайте плату і йдіть, коли не залишаєтесь на другу ніч.
Яцько Русин благально глянув на Арсена, і той замовив вина.
— Залишайся зі мною, — сказав Яцько, коли знову захмелів.
— Та замовкни, ти! — скипів Арсен.
— Рачил би тобі, ведлуг давнього обичаю, не зарікатися від лазаревої суми…
— Хто намовив тебе і чиїм язиком говориш? — скрикнув Арсен, згадавши, що такі слова він уже чув біля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, ніби відпрошувався від напасника: — Зрозумій же, Яцьку, що я музикант, і хліб собі завжди знайду.
— Жебраки також мають ліри…
— Чого ради тягнеш мене у свою твань? — з докором мовив Арсен.
— А ти сведецтво маєш, що не у твань ідеш?
Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:
— Ай джан, залишайся у мене на службі, мені музикант ой як потрібний!
— Та пропадіть ви пропадом! — розлютився Арсен, віддав корчмареві плату, Яцькові всунув у долоню монету і вийшов з корчми, грюкнувши дверима.
Яцько Русин вийшов слідом за ним на поріг.
— А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! — гукнув.
Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомоніло передмістя, снували люди, мов мурахи, вимішуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марії Сніжної звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, і водночас віяло від неї холодною тривогою.
"Орися йде до шлюбу", — згадалося Арсенові. Він зупинився, наче хотів вернутися назад, та попереду бігла брукована тверда дорога: він поправив гуслі на плечі й рішуче попрямував до воріт Нового Міста.
Розділ шостий
ВИГОСТРИ СЕРЦЕ СВОЄ…
Каліграфові приснився зморний сон: начебто їх, Осташків, на світі два. Один живий, але безплотний, а другий мертвий — у плоті. Живий стоїть біля домовини, дивиться на упокоєного високочолого, з болісно стиснутими губами двійника і журиться, що ось так скоро зійшов він з цього світу, не залишивши по собі ні роду, ні плоду, ані діла знакомитого.
На грудях у мертвого лежить оправлена книга — це те, що зосталося по ньому, і хоч писаніє обірвалось на половині рядка, усе ж може потішити себе Осташко, що й він вкарбувався скромним ділом у час, в якому жив, і подібно тому пілігриму в яскині, заморозив для прийдешніх своє напуття.
Живий Осташко боязко розкрив книгу, щоб прочитати слово, на котрому зупинилася трость, і збагнути, яку силу воно має, хоч знав: навіть титли додати вже не спроможний. Розкрив і жахнувся, побачивши, що аркуші у книзі чисті, він почав гортати їх, але на жодному не було й сліду від черленої цинобри, в яку він умочував скорописну трость. Осташко нахилився, наче близькозорий: від його писання залишився ледь помітний слід трості і на першій сторінці він ще міг відчитати своє слово про Вітовта:
"Тогда бяху крепко служаще єму велиції князі, честь і дари подавах єму, і також служаху єму і восточниє царі татарскії, а такожде і німецькі великії князі служаху єму со всеми гради своїми і землями".
А далі і цей тиснений слід губився — літопис Осташка збляк разом з його смертю, не переживши його ні днини, а чей же він писав його не для себе — нащадкам.
"Чому, чому? — бився у безнадійній скорботі Каліграф, знаючи, що вже нічого змінити ані поправити не можна. — Хіба я фальшивив, пишучи про могутність Вітовта, підступність Ягайла, непостійність бунтівливого Свидригайла?"
Осташко почав пригадувати слово за словом весь свій літопис — ні, лжі в ньому не було, та враз він побачив, як дивиться на нього добрими очима кушнір Галайда й показує пальцем на книгу: "Я знаю, Осташку, що ти й мене там добре розмалював!", а за ним стоять гончар Микита і Арсен, і божевільний тивун, і сотні інших облич — усі на книгу позирають, впевнені, що їх імена записані, адже вони жили і були часткою великої історії.
Каліграф опустив очі — не писав він про них. І подумав, що до цинобри, котра нагадує колір крові, мабуть, потрібно було домішати — щоб фарба була тривкою — хоча б краплину справжньої крові серця, витисненої болем за людей, імен яких у літописі немає.
Прокинувся. Химерний сон ще не встиг розтанути, Осташко хапливо сягнув по оправлену в чорні палітурки книгу, яка лежала поряд на стільці, розгорнув і аж тоді полегшено зітхнув і усміхнувся, зрозумівши, що все це йому снилося. "Такі сни — на довге життя", — прошепотів, з утіхою вдихнув весняного повітря, що вливалося до ізби крізь відчинене віконце густим струменем, пропахлою березовим соком і солодкою бростю, але схаменувся, згадавши тривожне сновидіння.