Арсенові пригадався жебрак з Луцька — невже той самий? — підвівся на лікті й спитав:
— Який той Гаврило собою?
— Бог, Арсене. Пророк. Страдник однорукий і одноокий… Та він добрий чоловік, тільки праведний дуже.
"Той самий", — стало враз душно Арсенові. Не міг пояснити, чому боїться жебрацького отамана; відкинув укривало і присів на прічі.
— Ходімо, Яцьку, шукати Владику. Тобі не можна більше залишатися у тому вертепі — пропадеш. Владика допоможе, я ж його знаю… Не став же він з людини супостатом…
— Як чорт улізе в очерет, то в яку хочеш дудку грає… А мені хіба не все одно, від кого брати подаяния? Тут легше… Дадуть тобі, проходячи, і в очі не дивляться, і на "простибі" не чекають: кожен своїм грошем свій гріх у Бога замолює. А там вдячності, поклону ждуть.
— Ти жебраєш?!
— Всіляко доводиться. Я здебільшого партачу. Образочки із святими трійцями на лубках малюю, кубки з фігурками амурчиків клепаю — такий товар іде на престольних храмах, відпустах, тільки не завжди їх продаси, бо за партачами нюшкують ціпаки — famuli civitatis[19]. Нецехові ремісники тільки два рази на рік мають право збувати свій крам на міських великих ярмарках, а душа кожного дня винця просить.
— Яке лихо спровадило тебе сюди?
— Свинячі вуха архієпископа.
— Не второпаю…
— Послухай, коли хочеш.
Повернувшись з трирічної мандрівки, Яцько Русин засів за образи — мав їх намалювати три. Несповна місяць розмальовував по липовій дошці розіп'ятих Ісуса і двох розбійників, а перед хрестами стоголову юрбу, яка кричить: "Розіпни його!" Похвалив Симеон Владика і сказав намалювати королівські лови. Це теж легко далося Яцькові — подібну сцену він розмальовував у спальні Ягайла: розлючені хорти й загнаний ведмідь удалися немов живі, обличчя короля вражало мужністю, з підлесливим захватом споглядали ловчі, як вінценосець убиває звіра рогатиною. "Це сподобається цехмістрові", — сказав Владика і загадав ще одну роботу: портрет будь–якого львівського вельможі на весь зріст. Саме тоді навідався до цеху канонік від архієпископа Яна Одровонжа, того зажерливця, що грабував церкви і навіть костьоли й не слухався самого короля, лише свого брата Пйотра — старости руського. Канонік передав цехмістрові повеління: їх ексцеленція бажає мати свій портрет. Яцькові — карти в руки. Цех охоче довірив маляреві, який розмальовував Вавель, відтворити на полотні лик львівського ієрарха. Та з цього й почалися усі Яцькові нещастя…
— Я не міг інакше, — говорив Яцько, лежачи з заплющеними очима на прічі. — А втім, спочатку все виходило так, як того бажав архієпископ. Показна статура в пурпуровому одязі й золотій інфулі[20] імпонувала ієрархові. Святенницькі очі з прихованою за лудою побожності жорстокістю теж сподобалися йому: Ян Одровонж у всьому намагався наслідувати краківського єпископа Олесницького. Тонкий ніс із сплющеними ніздрями, на думку архієпископа, підкреслював його вольовитість. Схвалив теж святий моє вирішення лінії рук: складені до молитви, вони не сходилися долонями — отак кинеться і увіп'ється ними комусь у горло. Тільки вуха… Я їх викінчував в останню чергу. Ті великі з напухлими мочками клаповислі вуха надавали натурі звірячого виразу, і коли я вималював їх з найдрібнішою достовірністю аж до бородавки, що відтягала ліву раковину вниз, архієпископ, глянувши, позеленів від прихованої люті, злодійкувато позирнув на каноніка, який був присутній на всіх сеансах, чекаючи від нього допомоги в цій делікатній ситуації. "Świetnie, świetnie[21], — уклонився канонік, — тільки пан маляр, очевидно, не знає того, що портрет буде висіти з правого боку олтаря у катедрі, і є певні, прийняті католицькою церквою, канони іконопису… — Він показав на лубочний образок, що висів на стіні: святий Иосиф уклякнув перед немовлям, наставивши правильне, без жодного згину маленьке вушко. — Деякі елементи іконопису повинен запозичити пан маляр…" — "Przecież nо…"[22], — вдоволено хитнув головою Одровонж. Я послухався, підмалював Йосифові вуха й подався з портретом додому. А тоді почалися мої муки. По ночах мордувало мене сумління за вчинений перед самим собою фальш, за одверту паскудну зраду своєму пензлеві. На полотні пишався благодійник — так змінився весь його лик. Це ж колись подумають люди: який добродій верховодив костьолом у Львові на початку п'ятнадцятого століття, або ж, дізнавшись про його злочини, оплюють мою пам'ять. Майстер Владика промовчав, оцінюючи портрет, він сам не міг збагнути, що йому бракує. Я ж добре знав… Одного ранку, не витримавши мук совісті, я взяв шматку, вмочив її у покості, стер вуха Ісусового опікуна і з пам'яті намалював Одровонжеві.
Настав довгожданий день сходки. Яцько Русин приніс до цехової господи три свої роботи і набитий грішми гаманець — на багате братське пиво. Від Одровонжа прийшов канонік, щоб закупити портрет архієпископа, як тільки новачка приймуть у майстри.
Цехмістр відкрив скарбону на знак, що урочиста сходка розпочалася — всілякі суперечки, колотнеча при відкритій скарбоні суворо заборонялися, — усі встали і вголос помолилися.
Після молитви майстри, челядники й учні посідали на лави, перед них вийшов Яцько, три його картини стояли приперті лицевим боком до стіни. Показав першу — розп'яття. Старі майстри схвально похитали головами, цехмістр — теж. Далі — королівські лови. На задніх лавах прошелестів серед челядників і учнів захоплений шепіт — картина вражала застиглістю стрімливого руху. Прийшла черга показувати третій, головний майстерштик — портрет вельможі. Видно було: Яцько чомусь вагається. Він підійшов до полотна, хвилину постояв, потім, ніби зважувався на відчайдушний вчинок, рвучко повернув до глядачів портрет. На майстрів дивився підступний ханжа з огидним ликом гемонської тварюки.
Мовчали майстри, не знаючи, що сказати, адже сам архієпископ мусив бачити, що малює Яцько на полотні: на задніх лавах дружно пирснули сміхом челядники, а тоді канонік, прийшовши до тями, закричав:
— Маляр лотр! Вуха, вуха чиї?
Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:
— Та чиї ж — Одровонжеві! Я мав честь бачити його ексцеленцію зблизька. Чей же не свинячі!