— Самовпевнений антропосе! — пожартував Сагайдак. — А ти що ж — не шукаєш? Ти став кібернетич-ним богом — всезнаючим?
— Я знайшов, — серйозно відповів Лігосов. — Давно знайшов єдино правильну відповідь: світ — маши-на. Звичайно, не якась там примітивна механістична модель, наша матінка Природа потрудилася довгенько, чималенько вузликів нав’язала за квадрильони років існування… але розв’яжемо! Котеня, граючись з клубком, теж накрутить такого з нитками, що не дай боже! А все ж таки в тій плутанині нічого містичного нема. Вузли. Хай і найскладніші, але звичайнісінькі тривіальні вузли. І не вигадувати доктрини треба над ними, а розплуту-вати. Ха-ха! Розплутувати, Михасю, а для цього треба терпіння і почуття реалізму.
— Звідки ж вона взялася, ця твоя машина? — роздратовано перебив Сагайдак. — Де той кібернетик, який дав їй програму? Може, знов уявляти якогось мегаінженера, боженьку, що грається з Всесвітом, як котеня з клубком?
— Навіщо ж? — ліниво осміхнувся Лігосов. — Обійдемося. Безмежжя — це, брате ти мій, складна шту-ка. Спонтанно в ньому може виникнути всяка чортівня. Часу і Вічності вдосталь, матеріалу теж. Сліпа гра сти-хій та сил, є ймовірність будь-яких поєднань, вузликів. Один з тих вузликів — ми, наша Галактика, наша Земля, твій покірний слуга, такий метафізик, як ти…
— Знаєш що? Я не хочу продовжувати, а то голова починає боліти…
— Тоді поїхали. Не пожалкуєш…
— Я ж тобі сказав — на пацюків дивитися не буду. Я поважаю все-таки людей, і твої пацючі експериме-нти… не переконають мене! Слухай, Женю, ти відчепишся од мене? Не грай Мефістофеля двадцятого сторіччя. Я тобі не Фауст. Цілуйся з своїми пацюками, а мене залиш з моїми, як кажеш, "містифікаціями".
— Які там пацюки. Маю чудовий експонат. Він тобі дещо відкриє. Не станеш сперечатися зі мною…
— Не розумію.
— От я й хочу, щоб ти зрозумів. Чудовий психологічний етюд, їдьмо. Ненадовго. Машина чекає.
Сагайдак знехотя згодився. Вони під’їхали до Інституту фізіології. Ввійшли в фойє, почали опускатися в підвал.
— Ти мене в шкуродерню ведеш, чи що? — похмуро пожартував Сагайдак.
— Майже, — в тон йому відповів Лігосов. — В камеру анабіозу. Я давно чекав такого експоната. Нареш-ті здобув. Клінічна смерть, замороження…
— Навіщо це тобі? — здивувався Михайло, поглядаючи на ряди овальних дверцят у стіні.
— Заготовки, — скупо пояснив Лігосов, одмикаючи двері. — Заходь. Навчимося виводити з клінічної смерті — воскресимо. Збагнув? Ось поглянь — краля. Молода, прегарна, раз — і нема! Удар авто, прямо під серце. Ось тобі й глузд, і радість, і душа. Все тут — у цій крижинці. Вмикаю…
Він клацнув вимикачем, спалахнула під бетонним склепінням газосвітна трубка, осяяла прозорий купол над анабіозною ванною. Михайло, затамувавши подих, підступив ближче, зазирнув під покриття. Майнула чор-на блискавиця, затьмарила свідомість. Ганнусю!!
Стояв скам’янілий, непорушний, а Лігосов, нічого не помічаючи, спокійно пояснював:
— Ти позавчора закипів, обурився. В морду хотів мені затопити. А за що? Ось тобі ілюстрація. Який глузд в природі? Якась наволоч живе, а отака краса — гине. Я сухар, а теж схвилювався, як побачив. Божест-венний експонат. Досить глянути на неї, і всяка романтична каламуть, як павутина, облітає. Ось так. Невідомо навіть, хто вона. Документів не було, ніхто не звернувся. З моргу подзвонили мені — вони знають, що цікав-люсь такими екземплярами, придатними для дослідів. Може, мине півста–сто років, її оживлять…
Слова Лігосова глухо булькотіли десь у віддаленні. Перед Михайлом була лише вона. Вона чи ні? Голі-сінька, як народжена дитина, з безпомічно випростаними вздовж тіла руками. Вспокоєне обличчя, мудра усмі-шка біля вуст. "Інші вінки пристають до берега, а мій пливе та й пливе. Я за ним, я за ним, а він все далі", — почулося Михайлові. Гостре лезо впилося в серце. Він застогнав, упав на холодну цементову підлогу. Лігосов замовк, кинувся його піднімати. Посадив на стілець, метушився, бурмотів:
— Що це з тобою? Ну, Мишку, я не знав, що ти така панночка! Ніколи б не привів…
— Ганнуся, — прошепотів Михайло. — Це Ганнуся…
— Як? Ти знаєш її?
— Знав… Чекав… Вона не прийшла… Женю, ти розумієш мене. Женю, навіщо таке безглуздя?..
Михайло напівлежав у кріслі з заплющеними очима, а Лігосов, розгублено потираючи шорстку щетину на щоці, бурмотів:
— Так. Справді… Халепа… Жаль… Що ж діяти?.. Мишку, йдемо звідси. Тут тобі не можна. Ходімо, го-лубчику…
Він погасив лампу, вивів Сагайдака з підвалу, зачинився з ним у кабінеті. Посадив товариша на диван, сам ходив туди й сюди од вікна до дверей. Михайло тупо дивився поперед себе, губи в нього посиніли, руки дрібно тремтіли, з очей пливли скупі сльози — безмовні й страшні.
— Як же тепер? — розводив руками Лігосов. — Хм. Ніна. Ти. Хто ж вона? Втім — розумію. Буває… Ра-птом — нещастя. Трагедія. Гримаса диявола. А ти казав — краса. Що ж тепер? Дисертація. Треба заспокоїтися. Завтра ж захист, а ти — мертвяк…
— Поховати б її, Женю, — прошепотів Михайло. — Як людину…
— Не можна, — заперечив Лігосов, похитавши головою. — Вона інвентаризована.
— Що ти сказав? — жахнувся Михайло.
— Те, що чув. Ти ж не маленький. Нам її передали з моргу, як екземпляр для анабіозу. Вона заінвентари-зована під певним номером. Державна власність. Якби родичі з’явилися, — інша справа…
— Я її заберу, — понуро мовив Михайло.
— Не маєш права. Які докази? Прізвища не знаєш. Звідки вона — не знаєш. Чи, може, знаєш?
— Ні.
— От бач. Та й навіщо тобі похорони? Ніна, начальство. Дізнаються, випливе. Не треба. Потім — може, справді, колись її оживлять? Га? Таку кралю оживлять. Хай лежить. А в землю — черви з’їдять… Стій, куди ти?
Сагайдак встав, пішов до дверей. Його нудило, паморочилося в голові. Біля порога він зупинився, жаліб-но скривився, кивнув.
— Не віддавай її… нікому… Чуєш, Женю?
— Чую, Мишку. Ти, слухай, — тримай себе в руках. Захист же… Життя ж не зупинилося. Розумію — важко. Але будь мужчиною. Я прийду завтра, послухаю..
Михайло вийшов з інституту, поплентався, не відаючи куди й навіщо. Щезали звуки, німо в просторі. Люди — як тіні. Розмахують руками, щось роблять, кудись поспішають. Навіщо? Для чого?