— Ще не вхопили, Якове, — жартуючи, відповів Михайло. — Та, мабуть, і не вхопимо. Який же то Бог, коли його можна за бороду вхопити?
— Мудро кажете, — закивав головою садівник. — А все-таки його можна побачити.
— Як то? — поцікавився чемно Сагайдак.
— А по ділах. Як же так — ви на небо дивитесь, така велич перед вами, а ви не бачите, не розумієте, що то все великим садівником посіяно. Аякже? Все кимсь зроблено…
— Ну, Якове, — весело одказав Сагайдак, смакуючи полуниці, — ваші переконання легко заперечити. То лише так здається, що в небі краса й порядок. І вибухають зорі, і виникають нові, і розлітаються на шмаття пла-нети, от як, приміром, Фаетон. А на нашій Землі — стільки свинства всякого? А чого не натворено — і блощиць, і хижаків, і гадів, і отруйної нечисті всякої. А серед людей що діється?..
— Садівник поганий, — повчально сказав дядько Яків. — Сад хороший посаджено, а садівник п’яниця…
— Хто ж цей садівник? — поцікавився Сагайдак.
— А люди, — сказав дядько Яків. — Людині доручено ве-е-елике діло. А що — хіба не так? Цілий світ Бог дав людині — твори, веселись, роби порядок, не зобиджай слабших і менших. А ми що? Га?
— Ну, це вже, Якове, казочка про Адама і Єву. Чув, чув. Спасибі. Мені пора до обсерваторії. Побесідує-мо якось іншим разом…
— Ну йдіть, ідіть, — затрусив бородою садівник, приязно усміхаючись. — Шукайте, шукайте, Михайле Кузьмичу. Хе-хе-хе… Мало каші їли…
Сагайдак ішов до обсерваторії, дивувався. Як може на одній планеті вживатися поряд так багато різних світоглядів. Вже сягають астрономічні прилади на мільярди світлових років, а ще існують на островах Океанії культи предків, предковічна магія, деякі племена Африки чи Південної Америки вірять в демонів, звертаються до них, творять жертви. Та навіщо так далеко ходити — в цивілізованих країнах, в тій же Англії, є об’єднання відьом і чаклунів, які мають свої газети, книги. Вони служать чорні меси Сатані, вони віддано вірять в існуван-ня всякої чортівщини. Химерна штука — людська свідомість. От і цей дядько Яків — він добре обізнаний з до-сягненнями астрономії, регулярно читає всі науково-популярні журнали й книги, знає навіть про теорію віднос-ності, а все-таки не забуває про біблію і всі наукові здобутки трактує в дусі власного світогляду. Нема нічого консервативнішого від людської свідомості…
Сагайдак зайшов до прохолодної вітальні. Назустріч йому вийшов з фотолабораторії молодший помічник Сашко Помилуйко. Він радісно привітався, показав розгорнуті віялом фотографії.
— Михайле Кузьмичу, — скрикнув Сашко радісно, простягаючи фотографії. Руде волосся їжаком, золо-тисто-карі очі фали сонячними зайчиками. — Михайле Кузьмичу, нам прислали з Вірменії нові знімки.
— Квазари? — схвильовано запитав Сагайдак.
— Квазари. Швидкість — п’ять шостих од променевої!
— Ого! — сказав Михайло, беручи фотографії з рук Сашка. — Десять мільярдів світлових років. Ану, побачимо!
— Можна підключити до вашої дисертації, — мовив Сашко. — А що — здорово буде!
— Не можна так — анархічно. Треба подумати.
— Подумаємо, — запевнив Сашко. — Посперечаємося…
— Хм, посперечаємося. Про що сперечатися? Ми нічого не знаємо. Лише спекуляції. Лише домисли. Тут необхідні кардинально нові ідеї. Божевільні ідеї…
— Тоді завітайте до нашого гуртка "Космос і Я". Студенти, аспіранти. Є навіть кандидати. Проте супе-речки ведуться на студентському рівні — агресивно і безалаберно. Не забули ще студентських років?
— Ні, не забув, — усміхнувся Сагайдак, розглядаючи фотографії. — Коли-небудь завітаю. Начините ме-не вибухівкою. Може, й моя дисертація полетить шкереберть…
— Чого там, — схвально озвався Сашко, вдоволено потираючи шкарубкі від палильників та паяльників руки, — добра дисертація, не прибіднюйтесь. Правда, є трохи ортодоксальності, але…
— Що але? — поцікавився Михайло. — Ти доказуй, ти — подружньому…
— Та нічого, — заспокоїв Сашко. — Всі так роблять. Богові — боже, а кесареві — кесареве. Молебень треба одспівати…
— Це правда, — зітхнув Михайло. — Спробую переглянути. А то незручно.
— Тоді завалять. Краще хай іде так. Треба ж віддати поклін і ортодоксам?!
— А чи треба? — запитливо озвався Сагайдак. — А втім — схоластичне питання. Я пішов, подивлюся, подумаю. Так ти кажеш — "Космос і Я"? Доведеться послухати. Дякую, Сашко. А в нас щось нове є?
— Червона пляма знову активізується. Сю ніч отримано чудові спектри і фотографії. Принести?
— Зажди. Сьогодні ж іменини. Я хочу виключитись. А завтра — відпустка.
— Поздоровляю, — сердечно мовив Сашко. — Зоряного вам здоров’я. Термоядерного…
— Спасибі, — засміявся Сагайдак. — Приходь сьогодні в "Москву", вип’ємо чарчину…
— Та що ви? Мені незручно. Там всякі наші доктори та старші…
— А яке це має значення? — здивувався Сагайдак. — Ти ж мій друг? Приходь…
— Грошей нема на подарунок…
— Дурниці, ти мені приємний і так. Може, приємніший від академіків. Серед них мало божевільних. А жаль. Ну, бувай. Не забудь, о шостій. Другий поверх. Там офіціанти покажуть…
— Ну — прийду…
Сагайдак зайшов до свого кабінету, сів до столу. Розклав одержані фотографії. Скільки разів уже бачив подібні, а й нині не може стримати хвилювання і якоїсь містичної тривоги. Серед космічного мороку, в неймо-вірній далині, вібрує, переливається примарним вогнем зореподібна куля. Мільярди світлових років, неуявна розумом відстань розділяє її від нашого світу. Нечувана маса, вражаюча яскравість, що дорівнює багатьом га-лактикам. Як можливо таке, що це за космічний феномен, який не вкладається в усталені рамки космогенезу?
Світе, світе, який ти таємничий! Деякий час вчені гадали, що можна буде описати й пояснити тебе яко-юсь одною або кількома універсальними формулами. Тепер ті надії здаються сміховинними. Чим далі ми загли-блюємося в безмірність, тим складнішою виявляється Світобудова, і годі думати, що близький час принесе роз’яснення лавини космічних загадок. Навпаки — чим Далі, тим могутнішає потік інформації, і вже необхід-ний якийсь цілком новий підхід, щоб збагнути закономірності світового розвою.
Квазари, нечуваної потужності надзоряні згущення! Вони порушують всякі допустимі теорією норми. А невпинне розбігання Метагалактики? Куди мчать міріади світів, яка сила розметала їх у неосяжність? Чим за-кінчиться той титанічний вибух і чи закінчиться? А може, гіпотези про появу Всесвіту з первісного Атома є лише механістична гра ума? Думка вимагає дотримання закону причинності — все, що є, повинне мати свого попередника, свою праматір. Де ж причина первісного Атома? Попереднє стискування Метагалактики в компа-ктну масу? Отже, й наше, сучасне розбігання зміниться процесом стискування? А чого ж — діалектично, при-йнятно, матеріалістично. Можна підвести теоретичну базу, провести розрахунки. А що це дає? Чи просуває ду-мку на новий інтелектуальний щабель? Мабуть, ні. Таке спрощення космогенезу нічого не пояснює, зупиняє пошуки. Ні, розгадка десь в іншому. Може, її необхідно шукати не в безмірності Космосу, а ближче. Може, в собі, може, у видимій живій природі, яка оточує нас…