Він ліг на подушку. Сили його, мабуть, геть вичерпались. Коли Гребер підійшов до дверей, Фрезенбург уже заплющив очі.
Гребер повертався у своє село. Бліда вечірня заграва ледве освітлювала небо. Дощ перестав. Грязюка просихала. На запущених полях буйно розрослися квіти і бур'яни. Фронт гуркотів. Кругом усе раптом стало зовсім чужим, усі зв'язки ніби обірвалися. Греберу було відоме це почуття: воно часто приходило до нього, коли він, прокинувшись серед ночі, не міг зрозуміти, де він. Ввижалося, ніби він випав із світу і сам ширяє десь у темряві. Це тривало недовго. Незабаром все ставало на свої місця. Але щоразу залишалося непевне, дивне почуття, що колись він не знайде дороги назад.
Гребер цього не боявся, тільки ввесь стискувався і наче перетворювався в крихітну дитину, яку покинули в безмежному степу, звідки знайти дорогу назад неможливо. Він засунув руки в кишені й озирнувся. Знайома картина: руїни, необроблені поля, російський захід сонця, а з другого боку — тьмяні спалахи фронту. Звичайний пейзаж, і від нього крижаний холод безнадії стискав серце.
Він намацав у кишені листи від Елізабет. В них жило тепло, ніжність і солодке хвилювання любові. Але це не було спокійне світло, що освітлює затишний дім; це були оманливі болотні вогники, і що далі він ішов за ними, то глибше засмоктувала його трясовина. Він хотів засвітити це світло, щоб віднайти шлях назад; але він засвітив його до того, як було збудовано дім. Він засвітив його серед руїн, і воно не прикрашало їх, робило ще сумнішими. Там, на батьківщині, він цього не розумів. Він пішов за вогником, ні про що не розпитуючи, і ладен був повірити, що досить лише одного — йти за ним. Але цього було мало.
Він відмовлявся від правди, доки міг. Не так просто було її збагнути; все, на що він хотів покластися, що мало його підтримувати і надихати, ще далі відкидало його назад. Та цього було мало. Воно лише хвилювало його серце, але не підтримувало. Маленьке особисте щастя тонуло в бездонній трясовині загального нещастя і відчаю.
Він дістав листи Елізабет і почав їх читати; червоне призахідне сонце освітлювало сторінки. Він знав їх напам'ять, але все-таки ще раз перечитував їх, і знову відчував себе ще самотнішим, ніж раніше. Одне було надто коротким, друге тривало надто довго. Це була відпустка, а життя солдата вимірюється не відпусткою, а часом на фронті.
Він знову заховав листи. Він поклав їх разом з листами батьків, які одержав у канцелярії. Який сенс копатися в цьому? Фрезенбург мав рацію: все треба робити крок за кроком. Не варто братися за розв'язування світових проблем, коли тобі загрожує небезпека. "Елізабет! — подумав він. — Але чому я думаю про неї, як про втрату? Адже ось її листи! Вона жива!"
Село було вже близько — похмуре, покинуте людьми. Всі ці села виглядали так, немовби їх уже ніхто не збирався відбудовувати. Березова алея вела до руїн білої хати. Там, мабуть, був сад, подекуди ще цвіли квіти, а біля запущеного ставка стояла статуя. Це був Пан, він грав на сопілці, але ніхто не з'являвся на його святковий обід. Лише кілька новобранців зривали зелені вишні.
XXVII
— Партизани!
Штайнбреннер облизав губи і подивився на росіян. Вони стояли посеред сільського майдану — два чоловіки і дві жінки. Одна з жінок була молода, кругловида і з широкими вилицями. Всіх чотирьох привели вранці.
— Вони не схожі на партизанів, — сказав Гребер.
— І все-таки це партизани. Чому ти вважаєш, що ні?
— Вони на партизанів не схожі. Це начебто прості селяни.
Штайнбреннер розсміявся.
— Якби судити тільки на вигляд, то злочинців узагалі не було б.
"Це правда, — подумав Гребер. — І ти сам — найкращий тому приклад". Він побачив Рае, що саме підійшов.
— Що з ними робити? — спитав ротний командир.
— Їх упіймали тут, — сказав фельдфебель. — Треба зачинити, доки надійде наказ.
— У нас і свого клопоту, бачить бог, повні руки. Чому б їх не відіслати в штаб полку?
Рае не сподівався на відповідь. Штаб полку тепер не мав певного місця. В кращому випадку звідти пришлють кого-небудь допитати росіян, а потім скажуть, що з ними робити.
— За селом є колишній поміщицький маєток, — доповів Штайнбреннер. — Там підвал з гратами на вікнах і залізні двері з засувом.
Рае допитливо дивився на Штайнбреннера. Він знав, про що той думає. У нього росіяни, як завжди, зроблять спробу втекти, і він їх прикінчить. За селом це легко владнати. Рае озирнувся.
— Гребере, — звелів він. — Візьміть цих людей. Штайнбреннер покаже вам, де той підвал. Перевірте, чи він відповідає вимогам. Доповісте мені потім. І залиште там вартового. Візьміть людей зі свого відділення. Ви відповідаєте за полонених. Тільки ви, — додав він.
Один з полонених кульгав. У старої жінки на ногах понадувалися жили. Молода йшла босоніж. На околиці Штайнбреннер штовхнув молодшого партизана в спину.
— Гей, ти! Біжи!
Хлопець обернувся. Штайнбреннер засміявся і кивнув.
— Біжи! Біжи! Вперед! Ти вільний!
Старший щось сказав хлопцеві російською мовою. Той не побіг. Штайнбреннер ударив його чоботом у спину.
— Біжи ж, сволото!
— Облиш його, — сказав Гребер. — Ти чув, що наказав Рае?
— Ми можемо примусити їх бігти, — прошепотів Штайнбреннер. — Чоловіків, звичайно. Відпустимо на десять кроків, а потім постріляємо. Жінок зачинимо, молоду візьмемо собі на ніч.
— Облиш їх. І забирайся геть. Тут командую я.
Штайнбреннер розглядав литки молодиці. Вона була в короткій спідниці, і її ноги, дужі й засмаглі, було добре видно.
— Їх же все одно розстріляють, — заявив Штайнбреннер. — Або ми, або служба безпеки. А з молодою ще можна побавитись. Тобі легко говорити. Ти щойно повернувся з відпустки.
— Заткни пельку і думай про свою наречену! — гримнув Гребер. — Рае тобі наказав показати нам підвал, і все.
Вони йшли алеєю до білого будинку.
— Ось тут, — пояснив невдоволено Штайнбреннер і показав на невеличку кам'яну прибудову, що добре збереглася. У неї був надійний вигляд, двері мали металевий засув, що замикався на колодку.
Гребер оглянув прибудову. Очевидно, раніше тут був або хлів, або сарай. Підлога була зацементована. Полонені не могли вибратися звідси без інструментів, а їх уже обшукали і переконалися, що в них нічого немає.