Гребер і Елізабет дивилися одне на одного. Вони відчували те саме. Вони стояли посеред безлюдної площі й дивились одне на одного, і кожне з них відчувало страждання другого. Їм здавалося, що їх підхопила буря, але вони стояли непорушно. Відчай, від якого вони весь час тікали, здавалося, нарешті наздогнав їх, і вони побачили одне одного такими, якими скоро стануть. Гребер бачив самітню Елізабет на фабриці, в бомбосховищі або в якій-небудь кімнатці, де вона його чекає, майже не сподіваючись побачити, а вона бачила, як він іде назустріч небезпеці, щоб боротися за справу, в яку більше не вірить. Їх охопив відчай, і водночас накотилася хвиля невимовної ніжності; але вони знали, що досить лише здатися на її волю, і вона їх згубить. Вони були безсилі. Вони нічим не могли собі зарадити і мусили чекати, доки все минеться.
Збігла ціла вічність, перш ніж Гребер знову зміг говорити. Він побачив, що сльози в очах Елізабет висохли. Вона не ворушилася; сльози, здавалося, зникли самі.
— Отже, ми ще кілька днів побудемо разом, — промовив він.
Вона через силу всміхнулася:
— Так. Від завтрашнього вечора.
— Добре. Це однаково, що кілька тижнів, коли взяти до уваги, що ти була б вільна тільки ввечері.
— Авжеж.
Вони пішли далі. В порожньому віконному отворі вцілілої стіни, немов забута завіска, виднілася вечірня заграва.
— Куди ми йдемо? — спитала Елізабет. — І де ми ночуватимемо?
— В критій галереї церкви. Або в церковному саду, якщо не буде холодно. А тепер ми йдемо їсти сочевичний суп.
Із-за руїн показався ресторан Вітте. На мить Гребер навіть здивувався, що він іще на місці. Це було неймовірно, мов міраж. Вони зайшли у хвіртку.
— Що ти скажеш на це? — запитав Гребер.
— Це скидається на клаптик миру, що його не помітила війна.
— Так. І сьогодні він повинен ним і залишитися.
Клумби дуже пахли землею. Хтось уже встиг їх полити.
Мисливський пес бігав навколо будинку. Він, мабуть, добре чимось поласував і тепер облизувався.
Фрау Вітте вийшла їм назустріч. Вона була у білому фартусі.
— Сядете в саду?
— Так, — сказала Елізабет. — І я хотіла б умитися, якщо можна.
— Звичайно.
Фрау Вітте провела Елізабет у будинок, на другий поверх. Гребер пройшов повз кухню в сад. Там стояв стіл, застелений скатертиною в біло-червону клітку, і два стільці. На столі — склянки, тарілки і вкритий росою графин з водою. Гребер жадібно випив склянку води. Вона була холодна і видалася йому смачнішою, ніж вино. Сад був більший, ніж можна було подумати, дивлячись з вулиці. Він складався з невеличкого зеленого моріжка, кущів бузини та. бузку, кількох старих дерев, вкритих молодим листям.
Повернулась Елізабет.
— Як ти це знайшов?
— Випадково. Як же ще можна таке знайти?
Вона пройшла по моріжку і помацала пальцями бруньки на кущах бузку.
— Вже набубнявіли. Ще зелені й гіркі на смак, але скоро порозпукуються.
— Так, — сказав Гребер. — Вони зацвітуть. Через кілька тижнів.
Елізабет підійшла до нього. Вона пахла милом, свіжою водою і молодістю.
— Як тут чудово! Дивно, але в мене таке відчуття, немовби я тут уже була.
— Мені це також здалося, коли я побачив цей будинок уперше.
— Таке відчуття, ніби це колись уже було. Ти, я і цей садок. Так, наче бракує ще якоїсь дрібниці, чогось останнього, щоб детально все пригадати. — Вона поклала голову йому на плече. — Але цього не станеться. Для цього завжди бракує якоїсь дрібниці. А може, ми й справді колись уже пережили все це, а тепер переживаємо ще раз.
Фрау Вітте принесла супник.
— Я хотів би одразу віддати вам талони, — сказав Гребер. — У нас їх небагато. Частина згоріла. Але цих, гадаю, вистачить.
— Мені всі не потрібні,— пояснила фрау Вітте. — Сочевиця ще з довоєнних часів. Кілька штук треба на ковбасу. Решту я потім принесу вам назад. Хочете щось випити? Є кілька пляшок пива.
— Чудово! Пиво — це саме те, про що ми мріяли!
Вечірня заграва згасала просто на очах. Заспівав дрозд. Гребер згадав, що вже чув дрозда вранці. Він сидів у церкві на статуї, що зображала хресний хід. З того часу сталося чимало подій.
Гребер зняв кришку супника.
— Ковбаса. Справжня свиняча ковбаса. І сочевиця, зварена круто. Не їжа, а мрія!
Він наповнив тарілки, й на мить йому здалося, що має дім, дружину, садок, стіл, їжу, безпеку, а кругом панує мир.
— Елізабет, — сказав він, — якби тобі запропонували десять років жити ось так, як тепер, — серед руїн, в цьому саду, разом зі мною, ти б згодилася?
— Одразу ж! І навіть довше.
— Я теж.
Фрау Вітте принесла пиво. Гребер повідкупорював пляшки і наповнив склянки. Вони випили. Пиво було холодне й смачне. Вони взялися за суп. Їли повільно, спокійно і поглядали одне на одного.
Стемніло. Промінь прожектора перетнув небо, уткнувся в хмари і поповз далі. Дрозд замовк. Упала ніч.
Прийшла фрау Вітте, щоб долити супу.
— Ви мало з'їли, — сказала вона. — Молоді люди мають добре їсти.
— Ми з'їли, скільки могли. Супник майже порожній.
— Я принесу вам ще трохи салату. І шматок сиру.
Зійшов місяць.
— Тепер ми маємо все, — мовила Елізабет. — Місяць, сад, ми повечеряли, і в нас ще цілий вечір. Це так чудово, що навіть не можна про це не говорити.
— Так люди жили раніше. І не вбачали в цьому нічого особливого.
Вона кивнула і озирнулася навколо.
— Руїн звідси зовсім не видно. Їх не видно за садом. Дерева все заступають. Подумати тільки: на світі є цілі країни, де все виглядає саме так!
— Після війни ми туди поїдемо. Побачимо незруйновані міста, вечорами вони будуть залиті морем світла, й ніхто не боятиметься бомб. Ми гулятимемо попід осяяними вітринами, і навколо буде так світло, що ми, нарешті, ввечері бачитимемо одне одного так, як удень.
— А нас туди пустять?
— Як туристів? А чому б і ні? В Швейцарію?
— Для цього потрібні швейцарські франки. Де ми їх дістанемо?
— Візьмемо з собою фотоапарати і там їх продамо. Грошей вистачить нам на кілька тижнів.
Елізабет засміялася:
— Або коштовності чи шуби, яких у нас немає!
Прийшла фрау Вітте з салатом і сиром.
— Вам тут подобається?
— Так, дуже. Можна нам іще трохи посидіти?
— Скільки забажаєте. Я принесу вам ще кави. Звичайно, ячмінної.
— Ще й кава! Сьогодні ми живемо, мов князі,— сказав Гребер.