Писар узяв сигарети.
— Отже, забирайся геть! І не потикайся сюди. Якщо тебе не розшукають, то і не відішлють у частину. Уникай казарми, як чуми. Знайди де-небудь притулок, поки закінчиться відпустка. Потім повідомиш про від'їзд. Тобі нічого не загрожує. Покарання за те, що не залишив адреси? Але ж ти все одно їдеш на фронт, і баста!
— Я одружуюсь, — заявив Гребер. — Це поважна причина?
— Одружуєшся?
— Так. Тому я, власне, й тут. Я хочу дізнатися, чи, крім солдатської книжки, мені потрібні ще які-небудь папери?
— Одруження! Можливо, це й поважна причина. Можливо, кажу я. — Писар припалив сигарету. — Це може бути причиною. Але навіщо тобі ризикувати? Особливих, паперів тобі, як фронтовій свині, не треба. А коли щось буде потрібно, приходь до мене: я все зроблю тобі нишком-тишком, ніхто нічого не знатиме. В тебе є пристойний одяг? В цьому лахмітті ти ж не будеш одружуватися.
— А тут можна що-небудь обміняти?
— Іди до каптенармуса, — порадив писар. — Поясни йому, що ти одружуєшся. Скажеш, що це я тебе послав. В тебе знайдеться ще пачка добрих сигарет?
— Ні. Але я, мабуть, зможу дістати.
— Не мені. Фельдфебелеві.
— Побачу. Ти не знаєш, чи мусить жінка, що виходить заміж за фронтовика, мати якісь особливі довідки?
— Не маю уявлення. Але гадаю, що ні. Все це, мабуть, робиться швидко.
Писар поглянув на свій годинник.
— Негайно іди на склад. Фельдфебель саме там.
Гребер попрямував до флігеля, в якому був склад. Його влаштували на горищі, Товстий фельдфебель мав очі різного кольору. Одне було неприродно фіолетово-голубе, наче фіалка, друге — світло-каре.
— Чого ви на мене витріщились? — гаркнув він. — Ви що, ніколи не бачили скляного ока?
— Бачив. Але різнокольорових очей не бачив.
— Це не моє око, ідіот! — Фельдфебель тицьнув пальцем у те, що було фіолетово-голубе й блищало. — Я позичим його в товариша. Моє вчора впало на підлогу. Вони було каре. Ці речі дуже крихкі. Їх треба було б робити з целулоїду.
— Тоді вони були б вогненебезпечні.
Фельдфебель глянув на Гребера. Придивився до його нагород і ошкірився.
— Теж правильно. А от уніформи для вас у мене немає. На превеликий жаль. Всі такі самі старі, як і ваша.
Він втупився в Гребера своїм фіолетово-голубим оком. Каре не так блищало. Гребер виклав на стіл пачку Біндінгових сигарет. Фельдфебель окинув її карим оком, вийшов і повернувся з мундиром у руках.
— Це все, що я маю.
Гребер навіть не доторкнувся до мундира. Він дістав і кишені невеличку пласку пляшку з коньяком, яку він завбачливо взяв із собою, і поставив її біля сигарет. Фельдфебель зник і повернувся вже з кращим мундиром і майже новими штаньми. Гребер оглянув спершу штани; його власні були всі в латках. Він покрутив нові штани її руках і помітив, що каптенармус склав їх так, щоб приховати пляму завбільшки з долоню. Гребер мовчки подивився на цю пляму, потім на коньяк.
— Це не кров, — пояснив фельдфебель. — Це найкраща маслинова олія. Чоловік, що носив їх, приїхав з Італії. Трохи бензину — і плями як не було.
— Якщо це робиться так легко, то чому ж він їх обміняв, а не вичистив сам?
Фельдфебель широко усміхнувся:
— Слушне запитання. Але той чоловік хотів мати уніформу, що смерділа б окопами. Як оце ваша. Два роки він просидів десь у Мілані в канцелярії, а нареченій писав листи нібито з фронту. Не міг же він приїхати додому в нових штанях, на які тільки перекинув тарілку з салатом. Це в мене найкращі штани, їй-богу.
Гребер йому не вірив, але в нього більше нічого не було і виторгувати щось краще він не міг. І все-таки він похитав головою.
— Ну, добре, — сказав фельдфебель. — Є ще одна пропозиція. Можете їх не обмінювати. Залиште собі своє лахміття. Таким чином матимете ще й вихідну уніформу, Домовились?
— А хіба стара вам не потрібна для рахунку?
Фельдфебель зневажливо махнув рукою. В його фіолетово-голубому оці відбився сонячний промінь, що проник крізь запилену шибку.
— З рахунком уже давно не все в порядку. Та хіба тепер узагалі є що-небудь у порядку? Ви щось таке знаєте?
— Ні.
— Отож-бо, — зітхнув фельдфебель.
Проходячи повз міську лікарню, Гребер зупинився. Згадав про Мутціга. Адже він обіцяв провідати його. Хвилину Гребер вагався, потім ступив у двері. В нього раптом виникло якесь забобонне почуття, що цим людяним вчинком він зможе задобрити долю.
Ампутованих розмістили на другому поверсі. На першому лежали тяжкопоранені і ті, яких щойно оперували і вони не могли ще вставати з ліжка; в разі повітряного нальоту їх можна було швидко перенести до бомбосховища. Ампутованих тут не вважали безпомічними і тому поклали їх вище. Під час тривоги вони допомагали один одному. Той, у кого було ампутовано обидві ноги, в крайньому разі міг обхопити за шиї двох з ампутованими руками і так дістатися до бомбосховища, доки персонал лікарні рятуватиме тяжкопоранених.
— Ти? — здивувався Мутціг, побачивши Гребера. — Ніколи б не подумав, що прийдеш.
— Я теж. Але ж, як бачиш, прийшов.
— Це здорово, Ернсте. Штокман теж у нас. Ти не був з ним в Африці?
— Був.
Штокман утратив праву руку. Він грав разом з двома іншими інвалідами в скат.
— Ернсте, — сказав він, — а що з тобою?
Його погляд прискіпливо вивчав Гребера. Він немовби шукав слідів поранення.
— Нічого, — відповів Гребер.
Усі дивилися на нього. В усіх був такий самий погляд, як у Штокмана.
— Відпустка, — пояснив Гребер ніяково. Він відчував себе майже винним у тому, що був здоровий.
— Я думав, що в Африці ти своє відвоював і заробив безстрокову відпустку.
— Мене заштопали, а потім послали в Росію.
— Тобі пощастило. Мені, власне, також. Інші попали в полон. Їх так і не вдалося вивезти літаками. — Штокман помахав куксою. — Якщо це-о можна назвати щастям.
Чоловік, що сидів посередині, вдарив картами по столу.
— Ми граємо чи базікаємо? — запитав він грубо.
Гребер побачив, що в нього немає обох ніг. Вони були ампутовані дуже високо. На правій руці в чоловіка бракувало двох пальців, не мав він і вій. Повіки недавно затяглися шкірою, вона була червона й блискуча. Очевидно, чоловік обгорів.
— Грайте собі далі,— сказав Гребер. — Я маю час.
— Ще одне коло, — пояснив Штокман. — Ми скоро закінчимо.