Гребер якусь хвилю ошелешено дивився на майора. Потім усе збагнув. Він віддав йому честь, забувши про свій цивільний одяг. Старий сприйняв це як насмішку.
— Вибачте, — мовив Гребер. — Я не мав на увазі нічого поганого.
— Що?! Ви ще дозволяєте собі дурні жарти? Чому ви не в армії?
Гребер придивився до старого пильніше. Це був той самий майор, який уже раз нагримав на нього, — ввечері, коли він стояв з Елізабет біля її будинку.
— Такі пройдисвіти, як ви, від сорому повинні були б провалитися крізь землю, а не блазнювати, — кричав майор.
— Та не кип'ятіться ви! — сердито сказав Гребер. — І забирайтеся знов туди, звідки ви вилізли!
Очі старого зробилися майже божевільними. Почервонівши як рак і аж захлинаючись, він розлючено пробелькотів:
— Я накажу вас заарештувати!
— Ви не можете цього зробити і знаєте це самі. Тож дайте мені спокій, мені не до вас.
— Та це ж… — Майор хотів був знов закричати, але несподівано ступив крок до Гребера і став принюхуватись, широко роздуваючи зарослі волоссям ніздрі. Його обличчя скривилося. — А-а, все ясно, — промовив він з огидою. — Тому ви і не в формі! Третя стать! Хай тобі чорт! Баба напахчена! Шльондра в штанях!
Він сплюнув, витер свої сиві вуса, кинув на Гребера ще один сповнений презирства погляд і мовчки подався геть.
От тобі і сіль для купання! Гребер понюхав свою руку. Тепер і він почув запах. "Шльондра, — подумав він. — А чи далекий я від цього? От що може зробити з людиною страх за долю іншої людини! Фрау Лізер, двірник… На що тільки я не йду! Одначе я надто швидко скотився з висоти своєї доброчесності вниз!"
Він стояв проти будинку гестапо. Біля воріт туди-сюди походжав молодий есесівець, час від часу позіхаючи. На вулицю, сміючись, вийшли кілька офіцерів СС. Потім звідкись вигулькнув якийсь літній чоловік і, скрадаючись, подивився на верхні вікна. Зупинившись, він дістав з кишені якогось папірця. Прочитав його, озирнувся довкола і, звівши очі до неба, неквапом підійшов до вартового. Есесівець оглянув повістку й байдуже пропустив чоловіка в будинок.
Гребер задивився у вікна. Він знову відчув страх, ще задушливіший, важчий і липкіший, ніж досі. Він не раз переживав страх, безнадійний і темний, крижаний, що перехоплює подих, а також останній, найбільший — страх живої істоти перед смертю. Але це був зовсім інший страх, повзучий, задушливий, непевний і загрозливий, брудний, слизький страх безсилля і руйнівних сумнівів; це був страх, що роз'їдав усе нутро, страх за іншу людину, ні в чому не винного заложника, за жертву беззаконня, страх перед свавіллям, владою і бездушністю. Це був чорний страх часу.
Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з'явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.
— Ти такий молодий! — вигукнула вона.
— Я не почуваю себе молодим. Я почуваю себе столітнім дідом.
— Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?
— Ні, тут усе в порядку.
— Ти почуваєш себе столітнім дідом тому, що в цивільному?
— Не знаю. Але в мене таке відчуття, ніби я, одягнувши цей триклятий костюм, узяв на себе всі турботи світу. Що тобі вдалося зробити зі своїми паперами?
— Все, — відповіла Елізабет, усміхнувшись, — я використала для цього навіть обідню перерву. Подала всі папери.
— Всі,— проказав Гребер. — Отже, робити більше нічого.
— А що ще треба було зробити?
— Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чинимо неправильно. Може, це тобі зашкодить.
— Мені? Як саме?
Гребер завагався.
— Я чув, що в таких випадках інколи надсилають папери до гестапо. Можливо, краще було б усе це облишити.
— Елізабет зупинилась.
— Що ти ще чув?
— Нічого. Але мені зненацька стало страшно.
— Ти гадаєш, мене можуть заарештувати за те, що я хочу вийти заміж?
— Ні, не в цьому справа.
— А в чому? Ти думаєш, їм стане відомо, що мій батько в концтаборі!
— Та ні ж, — перебив її Гребер. — Їм це відомо напевне. Я подумав, що, може, краще було б не привертати до себе уваги. Від гестапо можна чекати чого завгодно. Раптом якомусь кретинові щось спаде на думку. Ти ж знаєш, як це буває. Там не питають, хто правий, а хто винуватий.
Елізабет хвилю помовчала.
— Що ж нам робити? — спитала потім.
— Я думав про це цілий день. Мабуть, тут уже нічого не вдієш, Якщо тепер ми заберемо заяви назад, то ще більше привернемо до себе увагу.
Вона кивнула і якось дивно подивилась на нього.
— Можна все-таки спробувати.
— Пізно, Елізабет. Ми повинні тепер іти на риск і чекати.
Вони рушили далі. Фабрику було добре видно — вона стояла на невеличкій площі. Гребер уважно придивився до будівлі.
— Вас тут ще не бомбили?
— Ще ні.
— Фабрика майже не замаскована. Її не важко розпізнати.
— У нас великі підвали.
— А вони надійні?
— Більш-менш, гадаю.
Гребер підвів погляд. Елізабет ішла поруч і не дивилася на нього.
— Зрозумій мене, ради бога, правильно, — сказав він. — Я боюся не за себе. Я боюся тільки за тебе.
— За мене тобі не треба боятися.
— А сама ти не боїшся?
— Я вже пізнала всі страхи, які є. В моїй душі більше немає місця для нового страху.
— А в моїй є,— промовив Гребер. — Коли когось любиш, з'являється багато нових страхів, про які раніше навіть не здогадувався.
Елізабет повернула до нього обличчя. Раптом вона розсміялась. Він теж подивився на неї і кивнув.
— Я ще не забув, що казав позавчора, — заявив він. — Але невже спершу мусиш пережити страх, щоб переконатися в тому, що когось любиш?
— Не знаю. Але гадаю, що це допомагає.
— Проклятий костюм! Завтра я його скину. А я думав, що цивільним живеться легко!
Елізабет усміхнулась:
— Отже, все це лише через костюм?
— Ні,— зітхнув він з полегшенням. — Це через те, що я знов живу. Знов живу і хочу жити. І разом з бажанням, мабуть, приходить страх. Цілий день на душі в мене було препогано. Тепер, коли побачив тебе, трохи покращало. Але ж насправді нічого не змінилося. Просто дивно, як мало треба, щоб виник страх.
— І кохання, слава богу, теж! — додала Елізабет.
Гребер глянув на неї. Вона йшла поруч весела і безтурботна.
"Вона змінилася, — подумав він. — Вона міняється щодня. Раніше вона боялася, а я ні. Тепер навпаки".