Гребер почав обережно витягувати корок. Він не дав йому вистрілити.
— Доведеться пити з пляшки, Елізабет. Я покажу тобі, як це робиться.
Стояла тиша. Багрові сутінки ставали дедалі густішими. При цьому незвичайному освітленні все здавалось нереальним.
— Поглянь он на те дерево, — сказала раптом Елізабет. — Воно цвіте.
Гребер повернув голову в той бік. Бомба вивернула дерево з корінням. Частина коренів висіли в повітрі, стовбур був розчахнутий, кілька гілок відламані; але все дерево було облите білим цвітом, ледь рожевуватим від освітлення.
— Будинок, що тут стояв, згорів. Мабуть, дерево зацвіло від тепла, — допустив Гребер. — Воно росло далі, ніж решта. До того ж воно пошкоджене найбільше.
Елізабет підвелася й рушила до дерева. Лавка, на якій вони сиділи, стояла в тіні, і коли дівчина попала у відблиски пожеж, то здалося, ніби танцівниця вийшла па освітлену сцену. Світло підхопило її, мов червоний вітер; воно сяяло позад неї, наче якась величезна середньовічна комета, що провіщає кінець світу або народження запізнілого спасителя.
— Воно цвіте, — сказала Елізабет. — Для дерев нині весна, от і все. Інше їх не обходить.
— Так, — відповів Гребер. — Вони дають нам урок. Вони вічно нас учать. Сьогодні після обіду — ота липа, тепер — це дерево. Вони ростуть, викидають листочки та квіти, і навіть коли розтерзані, якась клітина в них живе далі, доки хоч один корінець ще тримається за землю. Вони не перестають вчити нас, не нарікають на долю І не жаліють самі себе.
Елізабет неквапно повернулася назад. Її шкіра вилискувала при незвичайному світлі без тіней, а обличчя па мить здалося зачарованим, так наче і в ній жила таємниця тугих бруньок, руйнації і незворушного спокою зростання. Потім вона вийшла зі світла, немов із променя прожектора, і знов стала в тіні коло нього — тепла, жива, спокійна. Він пригорнув її до себе, і дерево раптом стало дуже високим, сягнуло багряного неба, а його цвіт забілів зовсім поруч. Спершу це була липа, потім земля, вона вигнулася і перетворилась в ниву, небо, Елізабет, і він відчув себе в ній, і вона не чинила йому опору.
XV
Кімната сорок вісім була схвильована. Той, що мав яйцеподібну голову, і двоє інших гравців у скат стояли в повному польовому спорядженні. В документах кожного з них тепер стояло "придатний для стройової", і вони від'їжджали на фронт.
Чоловік з яйцеподібною головою був блідий. Він пильно дивився на Ройтера.
— Ти, зі своєю клятою ногою! Ти шкура! Ти залишаєшся тут, а я, батько сімейства, мушу їхати!
Ройтер нічого не відповів. Фельдман, підвівся на ліжку.
— Заткни пельку, пуголовку! — сказав він. — Ти їдеш не тому, що він лишається. Ти їдеш тому, що "придатний для стройової". Якби його визнали "придатним" і він поїхав, то тебе все одно послали б також, ти це розумієш? Отож-бо, і не мели дурниць!
— Я кажу, що хочу! — розлючено закричав чоловік з яйцеподібною головою. — Я їду і тому можу казати, що мені заманеться. Ви залишаєтесь! Ви тут будете сидіти і спати, а ми змушені їхати. Я батько сімейства, а цей гладкий шкурник хлепче горілку, щоб його клята нога не загоювалась.
— А ти, якби міг, не робив би те саме? — поцікавився Ройтер.
— Я? Я ні! Я ніколи не ухилявся.
— Ну, тоді все в порядку. Чого ж ти репетуєш?
— Що? — спантеличено перепитав чоловік з яйцеподібною головою.
— Ти пишаєшся тим, що ніколи не ухилявся. Тож пишайся собі далі і не горлань.
— Що? Так он як ти все повернув! Це єдине, на що ти здатний, ти, спекулянте, хіба ні? Ти все повертаєш на свій лад! Але ти ще попадешся! Вони тебе злапають, навіть якщо мені самому доведеться донести на тебе!
— Не гріши, — сказав один з двох його партнерів по грі, якого теж визнано "придатним для стройової". — Ходімо, нам пора шикуватись!
— Я не грішу! Це вони грішать! Це ж ганьба, що я, батько сімейства, мушу їхати на фронт замість п'яниці і ненажери! Я хочу лише справедливості…
— Ех, чоловіче, яка там справедливість! Хіба вона існує для військових? Ходімо, нам пора! Ніхто не доноситиме. Це він тільки патякає. Бувайте здорові, друзі! Прощавайте! Тримайтеся!
Обидва картярі потягли за собою того, що мав яйцеподібну голову. Блідий і спітнілий, він ще раз озирнувся біля дверей і хотів був щось вигукнути, але його випхнули з кімнати.
— От мерзотник! — вилаявся Фельдман. — Влаштував комедію, як артист! Пам'ятаєте, він ще ніяк не міг угамуватися, що я просипаю свою відпустку?
— Він же програв, — раптом втрутився Румель, що досі байдуже сидів біля столу. — Він добряче програв! Двадцять три марки! Це вам не абищо! Мені, мабуть, слід було б повернути йому гроші.
— Це ти ще встигнеш зробити. Машина ще не поїхала.
— Що?
— Вона стоїть унизу. Спустися і віддай йому гроші, коли тебе так мучить совість.
Румель підвівся і вийшов.
— Ще один божевільний! — прокоментував Фельдман.
— Що той пуголовок робитиме з грошима на передовій?
— Він зможе програти їх ще раз.
Гребер ступив до вікна і виглянув. Внизу команда готувалася до від'їзду.
— Діти й діди, — мовив Ройтер. — Після Сталінграда вони підмітають усіх.
— Так.
Команда вишикувалась.
— Що це з Румелем? — спитав Фельдман здивовано. — Раптом заговорив.
— Він заговорив ще тоді, коли ти спав.
Фельдман у самій сорочці підійшов до вікна.
— Он стоїть отой пуголовок, — сказав він. — Тепер він сам матиме змогу пересвідчитися, чи це не те саме — спати тут і думати про фронт і бути на фронті й думати про батьківщину.
— Ми й самі скоро пересвідчимося в цьому, — заявив Ройтер. — Мій штабний лікар пообіцяв наступного разу визнати мене "придатним". Він чоловік відважний і пояснив мені, що справжнім німцям ноги не потрібні. Можна, мовляв воювати і сидячи.
З вулиці долинула команда. Колона рушила.
Гребер дивився на все це, ніби крізь зменшувальне скло. Солдати, що оце помалу віддалялися, здавались живими ляльками з дитячими гвинтівочками.
— Бідний пуголовок! — промовив Ройтер. — Він же лютував не через мене. Він лютував через свою дружину, бо думає, що вона одразу ж, як тільки він поїде, почне йому зраджувати. А ще через те, що вона одержує допомогу за чоловіка і на цю допомогу, цілком ймовірно, гуляє зі своїм полюбовником.