Марабу повернувсь.
— Як ви дивитеся сьогодні на пляшку "Йоганнісбергер Каленберг?"— спитав він. — У нас ще трохи залишилось. Після нього шампанське здається просто зельтерською водою. Чи, може…
— "Каленберг", — відповів Гребер.
— Чудово, пане. Ви справжній знавець. Це вино йде до шніцеля, як ніяке інше. Я подам до нього ще свіжий зелений салат. Він підкреслює букет. Це вино — наче прозоре джерело.
"Обід приреченого на смерть, — промайнуло в Гребера. — Ще два тижні таких обідів!" Він подумав про це без жалю. Досі він не замислювався над тим, що чекає на нього після відпустки. Відпустка здавалася безкінечною; надто багато сталося і ще багато чого могло статися. Тепер, прочитавши повідомлення верховного командування й відвідавши Польмана, Гребер раптом збагнув, яка коротка його відпустка.
Елізабет подивилася вслід марабу.
— Спасибі твоєму товаришеві Ройтеру, — мовила вона. — Він зробив нас знавцями!
— Ми не знавці, Елізабет. Ми більше ніж знавці. Ми шукачі. Шукачі миру. Війна перевернула все догори дном. Те, що раніше було символом забезпеченості й усталеної добропорядності, сьогодні стало великою авантюрою.
Елізабет розсміялася.
— Ми самі беремо в ній участь.
— Такий час. Тільки на одне ми, безперечно, не можемо поскаржитись — на нудоту й одноманітність.
Гребер подивився дівчині в очі. Вона сиділа перед ним на канапі, одягнена в сукню, яка щільно облягала фігуру. Її волосся було зібране під невеличким капелюшком; вона скидалася на хлопчика.
— Одноманітність, — повторила Елізабет. — Ти ж нібито збирався прийти сьогодні в цивільному?
— Не зміг. Не було де переодягнутись.
Гребер хотів був зробити це в Альфонса, але після розмови з Польманом він туди більше не пішов.
— Ти б міг переодягнутися в мене, — сказала Елізабет.
— У тебе? А фрау Лізер?
— К бісу ту фрау Лізер. Я про це подумала.
— К бісу можна послати багато кого, — мовив Гребер. — Я теж про це думав.
Кельнер приніс вино й відкупорив пляшку, але наливати не став. Повернувши голову, він прислухався.
— Знов починається! — промовив він. — На превеликий жаль, пане.
Йому не довелося пояснювати, що він мав на увазі. Завивання сирен за мить заглушило всі розмови навколо.
Чарка Елізабет задзвеніла.
— Де тут бомбосховище? — спитав Гребер у марабу.
— В нашому будинку.
— Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?
— Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.
— Гаразд. А як же з шніцелями по-віденському?
— Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. В бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.
— Звичайно. — Гребер узяв з рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.
— Випий. Випий до дна.
Вона похитала головою:
— Хіба нам не пора йти?
— У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий всю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.
— Я гадаю, пан має рацію, — підтакнув марабу. — Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.
Він був блідий І ледве усміхався.
— Пане, — звернувся він до Гребера. — Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.
Гребер кинув погляд на Елізабет.
— Пий. У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.
Вона взяла чарку і неквапно вихилила до дна. В цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.
— Паніку теж к бісу! — сказала вона. — Від неї пора відвикати. Бачиш, я аж тремчу.
— Ти не тремтиш, То в тобі тремтить життя. Це не має нічого спільного з хоробрістю. Хоробрий той, хто може себе захистити. Все інше — хвалькуватість. Наше життя розважливіше, ніж ми, Елізабет.
— Гаразд. Налий іще.
— Моя дружина… — мовив марабу. — У нас хворий хлопчик. Туберкульоз. Йому одинадцять. Сховище у нас нікудишнє. Їй важко носити його туди. Вона дуже тендітна; п'ятдесят три кілограми… Зюдштрасе, двадцять дев'ять. Я не можу їй нічим допомогти. Я мушу лишатися тут.
Гребер узяв із сусіднього столика чарку, наповнив її і простягнув кельнерові.
— Беріть! Випийте й ви! Є давнє солдатське правило: якщо нема ніякого виходу, треба спробувати хоча б не хвилюватись. Це вам допоможе?
— Казати легко…
— Правильно. Ми теж не бездушні статуї. Пийте до дна.
— Мені не можна — служба…
— Це особливий випадок. Ви самі так щойно сказали.
— Добре. — Кельнер озирнувся і взяв чарку. — Тоді дозвольте випити за ваше підвищення в чині!
— За що?
— За ваше підвищення в унтер-офіцери.
— Дякую. У вас гостре око.
Кельнер поставив чарку.
— Я не можу пити одним духом, пане. Та ще й таке вишукане вино. Навіть у цьому особливому випадку.
— Це робить вам честь. Візьміть чарку з собою.
— Дякую, пане.
Гребер знов налив Елізабет і собі.
— Я роблю це не для того, щоб показати, які ми хоробрі,— заявив він, — а тому, що під час повітряних нальотів краще допити все, що маєш. Хтозна, чи вино вціліє.
Елізабет подивилася на його мундир.
— А тебе не викриють, коли в бомбосховищі буде повно офіцерів?
— Ні, Елізабет.
— Чому ні?
— Тому, що мені все одно.
— Хіба коли людині все одно, то її не викриють?
— Так надійніше. Страх минає. А тепер ходімо — ми подолали переляк.
Частину винного погреба було забетоновано, стелю підперто сталевими балками, і приміщення обладнано для бомбосховища. Кругом стояли стільці, крісла, столи й канапи, на підлозі лежало кілька старих килимів, стіни були ретельно побілені. Грало радіо, на буфеті стояли пляшки й чарки. Бомбосховище було справді чудове.
Гребер з Елізабет знайшли місце під стіною біля дощаних дверей, що відділяли бомбосховище від винного погреба. За ними потяглася вервечка інших відвідувачів. Серед них була дуже гарна жінка у білій вечірній сукні, її плечі були оголені, а на лівій руці виблискували браслети. За нею йшла галаслива блондинка з риб'ячим обличчям, потім гурт чоловіків, кілька літніх дам і група офіцерів. З'явився кельнер з помічником. Вони відкорковували пляшки.
— Ми могли б забрати сюди своє вино, — сказав Гребер.
Елізабет похитала головою.
— А втім, твоя правда. Навіщо ця комедія з героїзмом.