— Я ж вам пояснюю – Жовтець відсунув капелюшок назад голови і випростався у сідлі – що я їду до Брокілону з місією. Я, можна сказати, посол. Я не боюсь дріад. Але прошу вас, щоб ви ескортували мене аж до берега Стрічки. Що буде, як мене у цих хащах якісь грабіжники перейдуть?
Той другий, понурий, силувано засміявся:
— Розбійники? Тут? Вдень? Пане, вдень тут не зустрінеш живої душі. Останнім часом дивобаби шиють з луків у кожного, хто покажеться на березі Стрічки, а не раз примудряються і далеко на наш бік запустити. Ні, грабіжників тут ви не бійтесь.
— Це правда – підтвердив командир. – Надто дурними вони б мали бути, щоб за дня над Стрічкою суватись. Тому і ми не дурні. Ви їдете самі, без лат і зброї, а на вояка то, вибачте, зовсім не виглядаєте, на милю це видно. То, може, вам і пощастить. Але коли дивобаби побачать нас, кінних і збройних, не побачити нам слукви[27] з-за летячих стріл.
— Ха. Щось тяжка порада – Жовтець поплескав коня по шиї, поглянув вниз, до яру. – Я їду туди сам. Бувайте, солдате. Дякую за супровід.
— Не поспішайте так – понурий вояк поглянув на небо. – Вечір близько. Коли туман підніметься з річки, тоді і їдьте. Бо це, знаєте…
— Бо що?
— У імлі постріл менш точний. Як доля буде ласкавою до вас, дивобаба схибить. Але вони, пане, рідко хиблять…
— Кажу ж вам…
— Ага, казали, знаю. Що це ніби з місією до них їдете. Але я вам щось інше скажу: з місією чи з процесією, їм все єдине. Пускають у вас стрілу, і все.
— Ви заповзялись мене налякати? – знову надувся поет. – за кого ви мене маєте, за міського писарчука? Я, панове вояки, бачив більше полів битв, аніж ви всі разом узяті. І про дріад знаю більше, аніж ви. Хоч би те, що вони ніколи не стріляють без попередження.
— Колись і справді так було – тихо промовив командир загону. – Колись остерігали. Пускали стрілу у стовбур чи на стежку, позначуючи нею рубіж, після якого далі ані кроку. Якщо людина швидко поверне, могла піти цілою. Але нині інакше. Сьогодні одразу шиють так, щоб вбити.
— Звідки така затятість?
— Ну – пробурчав вояк – дивіться, як воно. Коли королі разом з Нільфгаардом замирились, гостро взялись за ельфійські банди. Напевно, міцно їх всюди притисли, бо немає ночі, щоб недобитки не втікали через Бругге до Брокілону у пошуках притулку. А коли наші впольовують ельфів, то часом трапляється розправа з диво-бабами, які їм з-за Стрічки йдуть на допомогу. А бувало, що й наше військо трохи розганялось у гонитві… Розумієте?
— Розумію – Жовтець уважно поглянув на вояка, покивав головою. – Переслідуючи Scoia'tael, ви перетинаєте Стрічку. Убивали дріад. І тепер дріади відповідають тим самим. Війна.
— Так і є, пане, ви мені прямо з вуст зняли. Війна. Це завжди була боротьба не на життя, а на смерть, але тепер це вже дуже зле. Між нами і ними велика ненависть. Ще раз кажу вам, якщо не мусите, не їдьте туди.
Жовтець ковтнув слину.
— Справа в тому – він випростався у сідлі, з великим зусиллям прибираючи войовничу міну і хвацьку поставу – що я мушу. І їду. Зараз. Вечір – не вечір, туман не туман, треба рушати, коли кличе обов'зок.
Роки вправ робили своє. Голос трубадура звучав гарно і грізно, суворо і холодно, дзвенів залізом і доблестю. Вояки подивилися на нього з непідробним подивом.
— Поки вирушете – командир відчепиів від сідла пласку дерев'яну баклажку – лигніть собі горілки, пане співак. Лигніть собі цього…
— Вам буде легше помирати – додав понуро той другий, мовчун.
Поет ковтнув з баклажки.
— Боягуз – заявив з гідністю, як тільки припинив кашляти і опанував дихання – умирає стократ. Мужня людина вмирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, а боягузів зневажає.
Вояки поглянули з ще більшим подивом. Не знали і не могли знати, що Жовтець цитує слова героїчного епосу. На додачу написаного кимось іншим.
— Поки що – поет витягнув з-за пазухи зіжмаканий побрязкуючий мішечок – дозвольте віддячити вам за супровід. Поки ви вернетесь до форту, поки вас знову не захопить сувора служба-матка, завітайте до шинку, випийте за моє здоров'я.
— Дякую, пане – командир злегка почервонів. – Гай-гай, а ми ж… Вибачте, що залишаємо вас самого, але…
— Пусте. Бувайте.
Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п'ятами, і рушив вних яром, насвистуючи мелодію "Весілля у Буллерлумі", славетної і винятково непристойної батярської пісеньки.
— А корнет у форті казав – почув ще слова того понурого – що це дармоїд, боягуз і мудак. А це бойовий і хоробрий пан, хоч і віршомаз.
— Дійсно, правда – відповів командир. – Що сказати, він не боягуз. Я скажу, що йому навіть повіка не здригнулася. І ще й висвистує, чуєш? Хо, хо… Чули, що сказв? Що є послом. Не бійся, послом аби кого не призначать. Треба мати голову на плечах, щоб стати послом…
Жовтець поїхав швидше, прагнучи якнайшвидше віддалитись. Не хотів псувати враження про себе, яке щойно напрацював. Бо знав, що на довший свист йому не вистачить вологості на всохлих від переляку губах.
Яр був похмурим і вологим, мокра глина і диван перегнилого листя, що лежав на ній, приглушували стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас крокував повільно, опустивши голову. Це був один з тих нечисленних коней, яким завжди все одно.
Ліс закінчився, але від русла ріки, оточеного пасом вільх, Жовтця ще відділяла широка заболочена лука. Поет спинив коня. Уважно роззирнувся, але нічого не помітив. Напружив слух, але почув тільки кумкання жаб.
— Ну, конику – відкашлявся. – Раз козі смерть. Вперед.
Пегас трохи підняв голову і запитально нашорошив зазвичай обвислі вуха.
— Ти добре чув. Вперед.
Мерин неохоче рушив, під копитами захлюпало багно. Жаби довгими стрибками втікали з-під ніг його коня. За декілька кроків перед ними з фуркотом і кряканням, викликавши те, що серце трубадура на мить припинило працювати, після чого почало працювати дуже швидко й інтенсивно. Пегас взагалі не звернув уваги на качку.
— Їхав герой… — мурмотів Жовтець, витираючи залиту крижаним потом шию витягнутою з-за пазухи хусткою. – Безстрашно через пустелю, не зважаючи на стрибучих гадів і летючих драконів… Їхав і їхав… Аж досяг неміряної водяної гладіні…