— Що я муситиму з'їсти, якщо програю?
— Нічого – Дійкстра швидко оглянувся. – Якщо ти програєш, розповіси мені зміст твоєї розмови з Вільгефортцем.
Відьмак хвилину помовчав, спокійно дивлячись на шпига.
— До побачення, графе – сказав врешті. – Дякую за розмову. Була повчальна. Дійкстра злегка зітхнув.
— Аж так…
— Аж так – перебив Геральт. – Прощавай.
Шпиг знизав плечима, кинув восьминога до салатниці разом з виделкою, відвернувся і відійшов. Геральт не дивився за ним. Повільно перемістився до іншого столу, керований бажанням добратись до величезних, білорожевих креветок, розкладених на срібній тарелі серед листків салату і дольок лимону. Мав апетит до них, але відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів поїхати молюсків вишукано, з дотриманням пристойності. Демонстративно поволі наблизитись, обережно і з гідністю поїсти закуски з інших тарілок.
Біля сусіднього столу стала Сабріна Ґлевіссіг, занурена у розмову з незнайомою йому вогненнорудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої жоржети. Блузочка, подібно до тієї Сабіниної, була так само цілком прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених аплікацій і вишивок. Аплікації, як зауважив Геральт, мали цікаву властивість: наперемінно закривали і відкривали.
Чародійки, розмовляли, напихаючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили тихо і Старшою Мовою. Хоч і не дивились у його бік, розмовляли очевидно про нього. Нескромно напруживши своій чутливий відьмацький слух, вдаючи, що його цікавлять виключно креветки.
-… з Єнніфер? – запевнила рудоволоса, граючись перловим намистом, обкрученим довкола її шиї так, що воно виглядало як нашийник. – Ти це серйозно, Сабріно?
— Абсолютно – відказала Сабріна Ґлевіссіг. – Не повіриш, це триває вже кілька років. Як же він витримує з тією вредною гадиною, я справді дивуюсь.
— Чому ти дивуєшся? Вона його зурочила, тримає його під чарами. Ти сама не раз так робила?
— Все таки, це відьмак. Вони не піддаються зуроченню. В кожнім разі, не настільки довго.
— Тому що це любов – зітхнула рудоволоса. – А любов сліпа.
— Він сліпий – скривилась Сабріна. — Ти можеш повірити, Марті, що вона насмілилась представити мене йому як шкільну приятельку? Bloede pest, та вона старша за мене на… Менше з тим. Кажу тобі, вона ревнує того відьмака, як холера. Мала Мерігольд тільки усміхнулась до нього, а та змія вилаяла її не добираючи слів і нагнала. А в цю мить… Дивись тільки. Стоїть там, розмовляє з Франческою, а з відьмака очей не спукає.
— Боїться – захихотіла руда – що ми його у неї відіб'ємо, хоч би й тільки на сьогоднішню ніч. Що ти на це, Сабріно? Спробуймо? Показний хлоп, не те, що наші зарозумілі здихляки з їхніми комплексами і претензіями…
— Говори тихше – просичала Сабріна. – Не дивись на нього і не шкір зуби. Єнніфер стежить за нами. І тримай стиль. Хочеш його відбити? Це поганий смак.
— Гмм, маєш рацію – визнала подумавши Марті. – А якби отак раптом підійшов і сам запропонував?
— Тоді – Сабріна Ґлевіссіг кинула на відьмака хижим чорним оком – я б дала йому без роздумів, хоч би й на камінні.
— А я – захихотіла Марті – навіть на їжаку.
Відьмак, втупившись у скатертину, затулив дурну міну креветкою і листям салату, нечувано радий з факту, що мутація кровоносних зробила неможливим для нього рум'янець.
— Відьмак Геральт?
Він ковтнув кревектку, відвернувся. Чародій зі знайомим оличчям злегка усміхнувся, торкаючись вишитих вилогів фіолетового дублету.
— Доррегарарай з Воле. Ми знайомі. Зустрічались…
— Я пам'ятаю. Перепрошую, одразу не впізнав. Радий..
Чародій дещо знічено усміхнувся, знімаючи два келиха з таці, яку ніс паж.
— Спостерігаю за тобою вже якийсь час – сказав, вручаючи один з келихів Геральтові. – Всім, кого тобі відрекомендувала й познайомила Єнніфер, ти радий. Обман чи брак критичності?
— Чемність.
— Щодо них? – Доррегорай широким жестом вказав на гуляк. – віриш мені, не варто силуватись. Це пихата, заздрісна і брехлива банда, твоєї чемності не оцінять, просто візьмуть на глуми. З ними, відьмаче, треба за їх власною модою, різко, зарозуміло, грубо, тільки тоді ти їм сподобаєшся. Вип'єш зі мною вина?
— Слабкого, яке сюди виклали? – усміхнувся мило Геральт. – З найвищою бридливістю. Ну, але якщо тобі смакує… Змушений.
Сабріна і Марті стрижучи вухами з-за свого столу, голосно пирхнули. Доррегарай зміряв обох повним зневаги поглядом, відвернувся, стукнув кухлем у келих відьмака, усміхнувся, але цього разу ширше.
— Очко для тебе – визнав легко – Ти швидко вчишся. До дідька, де ти набрався таких манер, відьмаче? На шляхах, по яких весь час волочишся шляхом вимираючих створінь? Твоє здоров'я. Сміятимешся, але ти є одним з не багатьох у цій залі, кому я маю бажання запропонувати такий тост.
— Справді? — Геральт ковтнув вина, делікатно відригнувши, розкошуючи смаком. – Попри факт, що я займаюсь вигубленням вимираючих людей?
— Не лови мене на слові – чародій приязно штовхнув його в плече. – Бенкет ледь почався. Певно, тебе зачепить ще декілька осіб, ощадливіше використовуй в'їдливі вирази. Що ж стосується твого фаху… Ти, Геральте, принаймні маєш достатньо гідності, щоб не обвішатись трофеями. А роззирнись довкола. Ну, сміливіше, роззирнись довкола, вони люблять, коли на них витріщаються.
Відьмак слухняно прилип поглядом до бюсту Сабріни Ґлевіссіг.
— Глянь – Доррегарай спіймав його за рукав, вказавши пальцем на чародійку, яка проходила повз них, розвівачи довкола газовими тканинами. —Черевички зі шкури рогатої агами. Помітив?
Він кивнув головою, нещиро, бо все, що він бачив виключно те, чого не приховувала газова блузка.
— О, прошу, скеляста кобра – чародій безпомилково розпізнав наступні парадуючі залою черевички. Мода, яка вкоротила сукні на дюйм вище щиколотки, полегшувала йому завдання. – А там… Білий легван. Саламандра. Віверна. Окуляровий кайман. Василік… Всі до одного плазуни, яким загрожує вимирання. До дідька, хіба не можна носити взуття з телячої чи свинячої шкіри?
— Ти як завжди про шкури, Доррегараю? – підійшла Філіппа Ейльхарт, спинившись поряд. – Про дублення і шевство? Що за тривіальна і рагульська тема.