Єнніфер відірвала вуста від його губ, глибоко зітхнула.
— Дрібниця, а тішить – промурмотіла. – Ну, йду. Скоро повернуся. А пізніше, після бенкету… Гмм…
— Я слухаю?
— Не їж нічого з часником, прошу.
Коли відійшла, відьмак порушив правила пристойності, розщепив дублет, випив обидва келиха і всерйоз спробував зайнятися стравами. З цього нічого не вийшло.
— Геральте.
— Пане граф.
— Не титулуй мене – скривився Дійкстра. – Я ніякий не граф. Візімір наказав мене так представляти, щоб не дразнити дворян і магіків моїм хамським родоводом. Ну, як тобі йде вихваляння сукнями і фігурами? І вдавання, що добре забавляєшся?
— Не мушу вдавати. Я тут не на службі.
— Це цікаво – усміхнувся шпиг. — Але це підтверджує загальну думку, згідно якої ти неповторний і єдиний у своєму роді. Бо всі інші тут на службі.
— Саме цього я й боявся – Геральт теж визнав за доречне усміхнутись. – Я відчував, що буду тут єдиним у моєму роді. Це значить – не на місці.
Шпиг оглянув довколишні півмиски, з одного взяв і з'їв великий зелений стручок невідомої Геральтові рослини.
— При оказії – сказав з діякую тобі за братів Мішелетів. Багато людей у Реданії полегшено зітхнули, коли ти зарубав всіх чотирьох в Оксенфуртському порту. Я реготав, коли викликаний до слідства медик з університету, оглядаючи рани, заявив, що хтось вживав косу, насаджену сторчма.
Геральт не прокоментував. Дійкстра вклав до рота другий стручок.
— Шкода – продовжив, жуючи – що ти після їх вбивства не зголосився до бургомістра. Була нагорода за живих або мертвих. Немала.
— Забагато клопотів зі стягненням податків – відьмак також спокусився на зелений стручок, який, однак смакував, як намилена селера. – Крім того, я мусів тоді швидко виїхати, бо… Але я хіба що знуджу тебе, Дійкстро, бо ти і так все знаєш.
— Та де там – усміхнувся шпиг. – Всього не знаю. Бо звідки?
— З реляції Філіппи Ейльхарт, щоб далеко не шукати.
— Реляції, донесення, плітки. Я мушу їх вислуховувати, така моя робота. Але моя професія змушує мене одночасно до просіювання їх через дуже густе сито. Останнім часом, уяви собі, до мене дійшли чутки, що хтось зарубав сумнозвісного Професора і його двох камрадів. Це трапилось під заїздом у Ангорі. Той, хто його закатрупив, теж занадто поспішав, щоб забрати нагороду.
Геральт знизав плечима.
— Плітки. Просій їх через густе сито, побачиш, що зостанеться.
— Не мушу. Знаю, що зостанеться. Найчастіше тим чимось є спроба свідомої дезінформації. Ага, якщо ми вже мовимо про дезінформації, як ся має мала Цирілла, бідна, хвороблива дівчинка, така піддатлива до дифтериту? Чи здорова?
— Відступи, Дійкстро – холодно відрізав відьмак, дивлячись просто в очі шпинові. – Я знаю, що ти тут на службі, але не не будь надто настирливим.
Шпиг зареготав. Дві чародійки, що проходили повз, поглянули на них зі здивуванням. Та зацікавленням.
— Король Візімір – повідав Дійкстра, закінчивши реготати – сплачує мені понаднормову премію за кожну викриту таємницю. Настирливість дає мені гідне життя. Будеш сміятись, але я маю дружину і дітей.
— Я не бачу в тому нічого смішного. Працюй далі на добробут дружини і дітей, але не моїм коштом, якщо можна просити. У цій залі, як мені здається, не бракує таємниць і загадок.
— Навіть навпаки. Вся Аретуза це одна велика загадка. Напевно, ти це зауважив? Щось тут висить у повітрі, Геральте. Для пояснення додам, що не йдеться про канделябри.
— Не розумію.
— Я в це вірю. Бо і я не розумію. А я б дуже б хотів розуміти. А ти не хотів би? Ах, перепрошую. Але ти і так, напевно, все знаєш. З доповіді чарівної Єнніфер з Вендербергу, щоб далеко не шукати. Подумати тільки, що були часи, коли і мені вдавалось довідатитись те-се від чарівної Єнніфер. Ах, де ті минулі сніги?
— Я справді не знаю, про що йдеться, Дійкстро. Ти міг би висловлюватись зрозуміліше свої думки? За умови, що це не буде службово. Вибач, але я не збираюсь працювати на твої понаднормові премії.
— Ти думаєш, що хочу тебе обійти збоку? – скривився шпиг. – Підступом витягти інформацію? Ображаєш мене, Геральте. Мені просто цікаво, чи ти бачиш у цій залі ті самі співпадіння, що кидаються мені в очі.
— А що таке тобі кидається?
— Тебе не дивує повна відсутність коронованих голів, яку без труднощів можна спостерігати на цьому з'їзді?
— Ані трохи не дивує – Геральтові нарешті вдалося наколоти мариновану оливку на вилку. – Королі воліють дотримуватись традиційних святкувань, біля столу, під які вдосвіта можна витончено впасти. Особливо…
— Що особливо? – Дійкстра вклав до рота чотири оливки, які безцеремонно витяг з тарелі пальцями.
— Особливо – відьмак дивився на натовп, що товкся залою – королі не хотіли перетруджуватись. Прислали замість себе армію шпигів. Тих, що з Братства, і тих, що ні. Напевно, для того, щоб вони вишпигували, що тут висить у повітрі.
Дійкстра виплюнув на стіл оливкові кісточки, взяв зі срібної підставочки довгу виделку і почав нею гребтись у глибокій кришталевій салатниці.
— А Вільгефортц – мовив, не припиняючи гребтися – подбав про те, щоб жодного шпига не забракло. Має всіх королівських шпигунів у одному горщику. Нащо Вільгефортцові всі королівські шпигуни в одному горщику, відьмаче?
— Поняття не маю. І це мене мало обходить. Я ж казав, що я тут приватно. Я, якби це сказати, поза горщиком.
Шпигун короля Візіміра виловив з салатниці малого восьминожка, після чого подивився на нього з огидою.
— І вони це їдять – похитав головою з вдаваним співчуттям, після чого повернувся до Геральта.
— Послухай мене уважно, відьмаче – тихо сказав. – Твоє прагнення до приватності, ця твоя певність, що тебе нічого не обходить, і нічого не може обходити… Це засмучує мене і схиляє до азарту. Маєш трохи бажання до азарту?
— Ясніше, прошу.
— Я пропоную тобі закластися – Дійкстра підняв виделку з наколотим на нього головоногим. – Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефортц попросить тебе про довшу розмову. Стверджую, що під час цієї розмови доведе тобі, що ти не є приватною сообою і що ти в його горщику. Якщо я помиляюсь то з'їм це гівно на твоїх очах, з мацаками і рештою. Приймаєш заклад?