— Летіть до тих чужинців, — наказала Лиха Відьма їхньому ватажкові. — Повидовбуйте всім очі й пошматуйте їх.
І вороння хмарою полетіло назустріч Дороті та її друзям. Побачивши ту чорну хмару, дівчинка вжахнулася.
Але Страшило сказав:
— Беру їх на себе. Лягайте на землю, а я їм зараз покажу!
Отож всі лягли на землю, а Страшило став над ними й розчепірив руки. Хижі ворони побачили його і, ясна річ, злякалися, бо на те й опудало, щоб страхати птахів. Але їхній ватажок крикнув їм: "Та чого ви боїтеся? Це ж просто розмальований мішок із сіном. Зараз я виколю йому очі!" — і кинувся вниз на Страшила.
І тут Страшило ухопив його за голову, круть — і ватажкові настав край. Тим часом налетів другий ворон, але солом'яний чоловічок і йому скрутив голову. Сорок хижих воронів було в тій зграї, сорок разів змахував руками Страшило — і зграї як не було. Тоді Страшило гукнув своїм друзям: "Вставайте, загроза минула!" — і вони рушили на захід.
Як побачила Відьма, що від її хижої зграї лишилась тільки купа пір'я, — заскреготіла з люті зубами, вхопила свій срібний сюрчок і тричі свиснула. Ту ж мить почулося зловісне дзижчання, й до неї підлетів рій великих чорних джмелів.
— Летіть до тих чужинців, — наказала їм Відьма, — і жальте їх до смерті!
І джмелі зі швидкістю кулі полетіли назустріч мандрівникам. Але Лісоруб здалеку помітив їх і попередив своїх друзів, а Страшило підказав, що треба зробити.
— Витрусіть із мене солому й присипте нею дівчинку, песика й Лева, — крикнув він Лісорубові. — Тоді джмелі їм нічого не заподіють.
Лісоруб так і зробив: Дороті з Тото на руках і Лев сіли поряд, і соломи вистачило, щоб присипати їх з головою.
Чорні джмелі налетіли, але нікого, крім Лісоруба, не побачили. Тоді вони напали на нього, почали жалити, але тільки пообламували об бляху свої жала, шкоди ж йому ніякої не заподіяли. А відомо, що джміль без жала жити не може. Отож і рою джмелиного як не було: попадали вони до Лісорубових ніг та й залишились лежати, схожі на купу дрібного вугілля.
Дороті з Бляшаним Лісорубом зібрали солому, напхали нею Страшила — і він знову став перед ними, наче нічого не було. По тому вони рушили далі. Як побачила Лиха Відьма, що чорні джмелі її лежать неживі, мов купка дрібного вугілля, — зубами заскреготіла, ногами затупотіла, із голови навіть жмут волосся висмикнула, а тоді прикликала до себе дванадцятьох своїх рабів-моргунів, роздала їм гострі списи й наказала перехопити чужинців і знищити їх.
Вояки з моргунів були кепські, проте наказ є наказ: списи на плечі і — кроком руш! Побачив те військо Лев, ревнув щосили — і перелякані моргуни покидали свої списи й припустили додому так, що тільки п'яти замигтіли.
Коли раби добігли до замку, Лиха Відьма відшмагала їх канчуком і послала на найважчу роботу, а сама сіла й замислилась, що ж його робити далі. Дуже вже спантеличили її ці чужинці, яких жодна сила не бере. Та Відьма була не тільки лиха, але й могутня. Незабаром вона придумала, як здолати Дороті та її друзів.
У відьминій шафі лежав золотий шолом, оздоблений діамантами й рубінами. Шолом цей був чарівний. Власник його міг тричі прикликати крилатих мавп і віддати їм будь-який наказ — крилаті мавпи вмить виконували його. Але ці дивні створіння з'являлися на виклик тільки тричі. Лиха Відьма вдавалася до послуг чарівного золотого шолома вже двічі: коли за допомогою крилатих мавп обернула в рабство моргунів і коли оголосила війну самому великому Озу й відвоювала в нього Західний край. Якби не крилаті мавпи, вона б у тій війні, звичайно, свого не домоглася б. Отож іще тільки раз вона могла скористатися золотим шоломом, а тому приберігала його на крайній випадок. І ось тепер, залишившись без лютих вовків, воронів і джмелів, та ще й побачивши, як лякливий Лев розігнав її військо, Лиха Відьма вирішила, що крайній випадок настав.
Вона дістала золотий шолом, наділа його на голову, підстрибнула на лівій нозі й повільно проказала:
— Ен-не, бе-не, раб-ба!
Потім підстрибнула на правій нозі й проказала:
— Квін-тер, пін-тер, жаб-ба!
А потім підстрибнула на обох ногах і щосили загорлала:
— Тор-ба з гор-ба гоп!
Ту ж мить чари почали діяти. Небо потемніло, і в тій темряві щось загуло, загуркотіло, почувся багатоголосий гомін і сміх, а коли сонце знову освітило землю, Лиха Відьма стояла вже в оточенні великої зграї мавп, які відрізнялися від усіх інших своїх родичів тим, що мали великі, дужі крила.
Мавпячий Король уклонився Відьмі й промовив:
— Ти викликала нас утретє і востаннє. Ми слухаємо тебе і коримося!
— Летіть до чужинців, що проникли в мої володіння, і знищіть їх усіх, за винятком Лева, — сказала Лиха Відьма. — Лева ж принесіть сюди, я запряжу його в карету — нехай возить мене.
— Наказ твій виконаємо! — сказав ватажок, і крилаті мавпи із шумом подалися навперейми Дороті та її друзям.
Кілька мавп підхопили Бляшаного Лісоруба, злетіли з ним під хмари й, нагледівши поле, всіяне гострим камінням, кинули бідолаху стрімголов на те поле. Лісоруб упав на гостре каміння й так побився-погнувся, що вже не міг ні поворухнутися, ні навіть застогнати.
Інші мавпи вхопили Страшила й умить розпатрали його: витрусили з голови і тулуба всю солому, а капелюх, одежу й чоботи зв'язали в маленький клунок і закинули на верхівку високого дерева.
Решта мавп накинули на Лева мотузяний зашморг, обплутали йому мотуззям лапи, а головне пащу, та так міцно, що він не міг не те що вкусити чи дряпнути, а навіть поворухнутися. Потім злетіли з ним під хмари, перенесли до замку Лихої Відьми й там поклали на малому подвір'ї, обгородженому залізними ґратами, такими міцними й високими, що навіть Лев не подужав би їх зламати чи перескочити.
Але Дороті мавпи не стали кривдити. Дівчинка стояла із Тото на руках, нажахано спостерігаючи, як вони розправляються з її друзями, й думала, що зараз і їй буде край. Але мавпячий Король, який уже простяг був до неї волохаті лапи, помітив раптом на її чолі знак поцілунку Доброї Відьми — і зразу відсахнувся, кровожерлива посмішка зійшла з його потворного виду, й він помахом лапи наказав підлеглим не чіпати Дороті.