— До побачення! — хором відповіли Дороті, Лісоруб і Страшило.
Про всяк випадок дівчинка взяла Тото на руки, щоб він не кинувся за Королевою й не налякав її.
По тому Дороті й Лісоруб сіли коло Лева, який усе ще спав, а Страшило пішов збирати фрукти на обід своїй супутниці.
ВАРТОВИЙ МІСЬКОЇ БРАМИ
Лякливий Лев прокинувся не зразу. Надто довго пролежав він серед маків, вдихаючи їхній отруйний дух. Зате як він зрадів, коли, розплющивши очі, зрозумів, що уник смерті!
Солодко позіхнувши, він зіскочив з воза, сів поряд зі своїми друзями й сказав:
— Я біг щодуху, але ті квіти виявилися сильнішими від мене. Як вам вдалося витягти мене звідти?
Почувши, що від смерті його врятували польові миші, лякливий Лев зауважив:
— Я завжди вважав себе великим і грізним, а вийшло так, що квіти — подумати тільки, квіти! — мало не вбили мене, а якісь маленькі мишки врятували мені життя. Дивні речі трапляються в світі! Ну, гаразд, друзі, що ми робитимемо далі?
— Підемо шукати жовтий цегляний шлях, — відповіла Дороті, — а як знайдемо, то попрямуємо до Смарагдового Міста.
Коли Лев зовсім оговтався, друзі помандрували далі, з приємністю ступаючи по м'якій зеленій траві. Незабаром вони вийшли на жовтий цегляний шлях і завернули в бік Смарагдового Міста, столиці великого Оза.
Рівний і гладенький шлях пролягав через країну небаченої краси. А дрімучий, непривітний і небезпечний ліс, що лишився позаду, тепер видавався нашим мандрівникам страшним напівзабутим сном. Обабіч шляху знову з'явилися паркани, тільки вже не блакитні, а зелені. А потім друзі побачили й пофарбований у зелений колір будиночок — певно, оселю якогось фермера. Того дня вони поминули кілька таких будиночків. Люди виходили на ґанок подивитися на мандрівників, дехто, видно, хотів би й побалакати, розпитати, куди вони йдуть. Але хто ж наважиться підійти до компанії, на чолі якої крокує величезний грізний Лев! Тутешні жителі були вбрані в одяг приємного смарагдово-зеленого кольору, на головах у них стриміли такі самі, як у жувачів, високі капелюхи.
— Це вже, певно, Країна Оз, — зауважила Дороті. — А коли так, то й до Смарагдового Міста, мабуть, недалеко.
— Еге ж, — погодився Страшило. — Тут усе зелене, а в Краї жувачів у пошані блакитний колір. Але люди тут, здається, не такі привітні, як жувачі. Боюся, що нас ніхто не запросить до себе переночувати.
— А мені вже так набридли фрукти! — поскаржилася дівчинка. — Я мрію про справжній обід. І Тото, певно, ледь живий від голоду. Треба зупинитися перед першим же будиночком і поговорити з людьми.
Так вони й зробили: порівнявшись із величезною оселею фермера, зупинилися. Дороті сміливо підійшла до дверей і постукала.
Двері обережно прочинила якась жінка.
— Чого тобі треба, дитинко? — спитала вона. — І чому ти розгулюєш з отим величезним Левом?
— Дозвольте нам переночувати у вас, — попросила Дороті. — А цей Лев — мій друг і товариш, він не зробить вам ніякої шкоди.
— Він свійський? — спитала жінка, прочиняючи двері трохи ширше.
— Зовсім свійський, — запевнила її дівчинка, — і до того ж — страшенний боягуз. Він вас боятиметься більше, ніж ви його.
Жінка подумала-подумала, ще раз оглянула Лева, а тоді сказала:
— Що ж, коли так, — заходьте, я вас нагодую й улаштую на ніч.
У тому будинку вона жила з чоловіком і двома дітьми. Чоловік напередодні ушкодив ногу й саме лежав у кутку на канапці. Коли Дороті зі своїми супутниками увійшла до кімнати, господар, побачивши це товариство, украй здивувався. Поки жінка накривала на стіл, він заходився розпитувати, куди шановні мандрівники йдуть.
— До Смарагдового Міста, на зустріч з великим Озом, — відповіла Дороті.
— Он як! — вигукнув господар. — І ви певні, що Оз прийме вас?
— А чому ж ні?
— Та кажуть, ніби він нікого не допускає до своєї особи. Я бував у Смарагдовому Місті багато разів — це не місто, а справжня казка, — але великого Оза не бачив ніколи і не знаю людини, яка сподобилася б честі побачити його.
— Невже він ніколи не виходить у місто? — здивувався Страшило.
— Так, ніколи. День за днем він просиджує у великому тронному залі палацу, і навіть усім, хто слугує йому, ніколи не випадає бачити свого володаря.
— А який він на вигляд? — поцікавилася дівчинка.
— Важко сказати, — задумливо відповів господар. — Розумієте, Оз — великий чарівник, він може прибрати будь-яку подобу. Тому дехто каже, що він виглядає як птах, дехто — що він схожий на слона, а ще я чув, ніби він не людина, а кіт. Подейкують, ніби він, коли схоче, обертається на прекрасну фею, потім на домовика, а тоді ще на когось. Але як виглядає Оз насправді, не знає жодна жива душа.
— Все це дуже дивно, — сказала Дороті. — Але ми неодмінно повинні зустрітися з ним, бо інакше наші надії не справдяться.
— А нащо вам зустрічатися з грізним Озом? — спитав господар.
— Я хочу попросити, щоб він дав мені трохи мозку замість соломи, — пояснив Страшило.
— О, для Оза це — дрібничка. В нього того мозку більше, ніж треба.
— А я проситиму, щоб він дав мені серце, — сказав Бляшаний Лісоруб.
— І це йому завиграшки. В Оза ціла колекція сердець, усіх розмірів і фасонів.
— А я проситиму, щоб він наділив мене сміливістю, — сказав лякливий Лев.
— О! У тронному залі в Оза стоїть величезний казан, у якому по вінця сміливості. Казан накрито золотою кришкою, щоб сміливість не вихлюпувалась через край. Звичайно, Оз може відміряти вам яку завгодно порцію.
— А я проситиму, щоб він допоміг мені вернутися додому, в Канзас, — сказала Дороті.
— У Канзас? А де це? — зачудовано спитав господар.
— Не знаю, — сумно відповіла Дороті. — Але я там живу, отже, десь він має бути.
— Мабуть, що так. Та я вже вам казав: для Оза неможливого не існує. Попроситеся в Канзас — опинитесь у Канзасі. Але спершу вам усе ж таки треба буде зустрітися з ним, а це страх як важко.
Великий чарівник просто не любить ні з ким зустрічатися, і коли він стане в чомусь на своєму — пиши пропало. Ну, а ви чого в нього попросите? — звернувся він до Тото.
Тото у відповідь лише помахав хвостиком, бо, хоч як це дивно, розмовляти він не вмів.
Тут господиня запросила їх до столу, й вони сіли вечеряти. Дороті з'їла цілу тарілку вівсяної каші, а потім іще й яєчню зі смачнющим білим хлібом. Лев полизав трохи каші, але вона йому явно не смакувала: він зауважив, що страва ця наготовлена з вівса, а овес, мовляв, їдять не леви, а коні. Страшило з Бляшаним Лісорубом, ясна річ, ні до чого не доторкнулись. А Тото з'їв усього потроху, але наївся досхочу, радіючи своєму собачому щастю — такій несподіваній і такій смачній вечері.