Перед дітьми нараз постало складне питання. Лікар їм нічого, здається, про це не казав, і порадитися з ним не можна було, бо він виїхав на кілька днів з міста.
Але ж вони всі пам'ятали: треба все робити якнайкраще.
>>— Дивні люди! — засміявся тракторист.— Хіба всім мало роботи буде? Дивіться — от зараз на полі лише ми, трактористи, працюємо, а потім і жатимуть і в'язатимуть усі, хто тільки є. А скільки нам і зараз можна допомогти: і води принести, і до коваля збігати, і тут замінити. Та я ще навчу вас. А як же на землі працювати і з людьми не дружити?
І тут Тетянка сказала впевнено:
— Дорогий трактористе! Уся наша ланка дуже вас просить, щоб ви зорали й нашу ділянку. І не думайте, що це ми від усіх відокремитися хочемо.
— Ми просто провадимо чарівні наукові досліди,— не стерпіла й перебила Оксанка.— І поки що це велика таємниця,— вона додала це так таємниче й хитро, що тракторист засміявся, і всі були цілком заспокоєні, що не порушили жодної з умов. їм допомагатиме друг та ще й дуже веселий до того.
Оксанці кортіло розповісти йому все докладно, але Мар'янка глянула на неї і зробила такі страшні очі, що вона враз прикусила язичка.
А тракторист сказав таки чистісіньку правду: "На землі робити — з людьми дружити".
Скоро вже всі на великому полі знали, що ланка школярів провадить якийсь таємничий дослід, і ніби прийняли їх до свого гурту, а діти вже старалися допомогти у всьому, де тільки могли.
За плугами по землі проїхала гострозуба борона, розбиваючи грудки, вона вгризалася в них своїми зубами і бурчала на плуг: "Понагортав тут, понагортав, а мені треба, щоб земля пухкенька, м'якенька була. А як же до зерна тоді водиця добереться?"
А потім уже поїхала сівалка. "Сипся, сипся рівнесенько, буде хліб білесенький",— підспівувала вона. І на трьох смугах діти посіяли чарівне зерно, почистили машини, попрощалися з трактористом та з усіма людьми на полі і пішли веселі додому.
— Ну, все гаразд,— мовив Сашко*-*-" Зерно посіяли якнайкраще, бо землю зорали, заскородили й засіяли найкращими машинами. Усі ми були веселі, бо ще не заморилися, і ніхто ні з ким не встиг посваритися. Я певен, що через короткий час ми дізнаємося, де зійде чарівне...
Усі були дуже задоволені, бо початок видався не таким уже й важким. Адже їм увесь гурт людей допомагав!
Уже сіДало сонце, і діти з насолодою відпочивали. Раптом Мар'янка сказала:
— Ой, а чи все гаразд з нашим зерном? Може, піти перевірити?
— Ну, це ти вже занадто,— засміялась Оксанка.— Зерно лежить у землі, чи його вкраде хтось, чи що?
— А все-таки я піду,— мовила Мар'янка.— І хай зі мною підуть Івасик і Панасик.
І хоч тепер, після роботи, їм було вже важче йти, ніж уранці, але вони однаково пішли. Мар'янка тому, що обіцяла все перевіряти, а Івасик і Панасик тому, що вони одні могли почути те, чого б інші не почули.
Ні, все було гаразд на полі. Недалеко від своєї ділянки діти сіли перепочити.
— От, тільки переполошила нас даремно! — мовив Панасик Мар'янці.
І раптом Івасик смикнув його за руку і припав вухом до землі.
— Тс! Тс! Ти чуєш?
З землі почулося шкряботіння. Тільки хлопці, які вивчали мову природи, могли це почути, а Мар'янка не чула нічого:
— Що там? Що там?
— Ой, Івасику! Це ховрахи. Але я забув зараз їхню мову. На якій це було сторінці? Давай згадаємо вдвох.
Але від несподіванки й Івасик теж одразу забув ховрашину мову.
— Вони б'ють лапками себе по боках... вони шкрябають...— згадував він,— вони водять носиками.
— А головне, кожен може з'їсти пуд зерна за рік,— розпачливо мовив Панасик,— і риють вони тисячі нір під землею.
— Ой,— скрикнула Мар'янка,— та це ж вони можуть добратися до нашого поля. Ви ж слухайте, слухайте їх, навіщо ж вас вчили?
Та хлопці й самі лежали нерухомо й прислухалися.
— І перекладайте, перекладайте мені,— пошепки благала Мар'янка.— Я ж теж хочу знати.
— Ой, про що вони повідомляють один одному? Вони сповіщають, що в землю вже насипано зерно і треба всім прокидатися, бо є що їсти. Це бачив їхній вартовий ховрах, стоячи на своєму сторожовому горбку, коло нірки.
— Коли б не так,— обурилася Мар'янка.— Ми для них сіяли наше чарівне зерно! їх сюди і близько не можна підпускати.
— Біжімо швидше додому і повідомимо всіх, що об'явився перший ворог.
Ще не сходило сонце, а діти були вже напоготові.
Вони вийшли з палицями, цеберками. Попереду йшли розвідники — Івасик і Панасик, розшукували нори і забивали кілочки. Як вони зручно влаштувалися, ці хитрі, погані ховрахи! Вхід до нірки був просторий, стінки гладенькі, а коло нірок були невеличкі горбочки — їхні сторожові пости.
Просто з весняних калюж діти набирали воду і виливали в нори. Сполоханий, розлючений ховрах, чхаючи й пирскаючи, висовував мокру морду, отут його й хапали, злодюгу.
Ой, це була нелегка робота! І нір було багато, і воду носити далеко, і раптом Оксанка побачила, що обличчя у всіх потроху витягаються, вкриваються краплями поту і все рідше й рідше хтось усміхається. Та й у самої вже боліли руки тягати цеберки. А треба ж було поспішати, ховрахи були зовсім недалечко від їхньої ділянки. Невже через цю капость загине їхній чарівний дослід? Що ж би його вигадати? Як розвеселити знову товаришів?
І вона раптом заспівала. Голос у неї був зовсім малесенький, тонесенький, слова вона співала перші, які спадали на думку:
Ховрашок бридкий шкідник, Він із нірки ТІЛЬКИ СКІК, А ми цілою юрбою Заллємо його водою!
Всі засміялись, так це було несподівано і смішно, і в Оксанки був такий кумедний вигляд! Але пісеньку підхопили, почали вигадувати нові слова і знаєте, якось і втома не була вже такою помітною.
Оксанка одразу ж вирішила:
"Коли в мене буде вільний час, я навигадую різних пісень і різних цікавих історій, і як тільки помічу, що обличчя у всіх витягаються, так і почну розповідати. А я, дурненька, думала, що мені найлегша робота припала".
Ні, то тільки попервах здалося, що все легко; Швидко казку розказувати, та не так швидко діло зробити. .,, Діти дуже боялися, що вони не помітять, на якій же ділянці найперше зійде пшениця, щоб дізнатися, де ж саме посіяне чарівне зерно, і вже його доглядати якнайпильніше.