Ь О. Іваненко 97
ка, але міцна рука, щоб дружньо привітати нового знайомого.
— Це мені дуже до вподоби! — зраділа Тетянка.— Мене, справді, цікавлять завжди всі люди. Адже кожна людина по-своєму цікава.
— При всяких наукових дослідах завжди важливо вести точний запис усього. Я гадаю, що найкраще з цим упорається Сашко. Адже він звик все занотовувати. Крім того, якщо доведеться комусь написати листа, це вже він зробить.
— Обов'язково. Будьте певні, це все буде в порядку,— задоволено сказав Сашко.
— А хто ж стежитиме за всією роботою і хто дбатиме, щоб робили найголовніше і справді потрібне? — запитав сам себе і дітей лікар, але діти прекрасно бачили, на кого поглядає його гостре око, і закричали всі разом:
— Звичайно, Юра!
— Ну, що ж! Можна приступати до роботи,— мовив весело лікар.
— Ой, просто страшно. І цікаво, і страшно,— прошепотіла Мар'янка.
Лікар глянув на неї, усміхнувся, підкрутив угору лівий вус і сказав:
— Щоразу, коли вам усім здаватиметься, що все гаразд, і ви будете цілком спокійні, Мар'янка казатиме: "Ой, коли б чого не трапилось!" — і нагадає вам про всі можім пі перешкоди, і ви всі разом знову й знову все обміркуєте. Щовечора, коли закінчите щоденну роботу, Мар'янка їсипцтиме: "Ой, а чи все в порядку?" — і сама все перевірить. Гаразд, дівчинко?
1 Мар'янка, почервонівши, мовила:
— А я вже боялася, що ви все цікаве роздасте і мені німого не залишиться. Обіцяю вам, дорогий докторе, завжди казати "ой" і все самій перевіряти, щоб бути спокійною.
Псі були просто в захопленні від своїх обов'язків, і все їм здавалося цікавим і легким, як подорожньому, що тілі.ки-но вирушив у далеку, невідому мандрівку.
Діти щиро попрощалися з лікарем і пішли, обнявшись так, що зайняли цілу вулицю.
Лікар дивився на них у вікно і задоволено підкручу-наи свої гострі вуса.
* * *
По весні тане сніг і починає прокидатися земля після зимового сну. Вона зітхає й шепоче тихо: "Скопайте мене, засійте. Я багата, родюча, я зберегла живущі соки для насіння, я нагодую всіх, всіх, тільки пильнуйте, шануйте мене. Я просто, немудро говорю, тільки слухайте мене".
Так земля говорила щороку, щовесни, і розумні люди прислухалися до її мови, переказували з покоління в покоління, і чим далі, тим більше розуміли її нечутний ласкавий шепіт, і чим далі, тим більше дарувала земля людям за те, що шанували її. Люди записували її слова, і вчені писали товсті книги, і тепер уже навіть маленькі хлопчики могли вивчити її мову.
У великій книзі мови матері-землі, яку показав хлопцям лікар, на першій сторінці було написано: "Земля — це дружба".
Хлопці прочитали і замислились. їм це сподобалося, бо вони любили і землю, і дружбу, але вони ще не зовсім це зрозуміли.
Вони, обидва хлопці, яким припало стежити за друзями та ворогами і вивчати для цього мову природи, вирішили рано-ранесенько, тільки-но зійде сонце, вийти на поле, поглянути на ту землю, де хотіли вони з товаришами посіяти чарівні зерна.
Земля парувала, вона раділа весні, ранкові, роботі, адже набридло їй, такій роботящій, стільки спати, без діла лежати. Хлопці прислухалися до її зітхання і теж почули ті слова, які земля казала щороку. Вони, щасливі, дивилися на поле, і раптом до них долинула весела дзвінка пісня.
То маленький жайворонок літав у небі, падав стрімголов на землю, ніби цілував її, і знову підносився у височінь. О! Тепер хлопці вже могли розібрати, що він співає. А він співав:
— Доброго ранку! Добридень! Здрастуй, рідна земле! Я прилетів до тебе з весною!
А земля казала:
— Здрастуй, моя мила маленька пташко! Я пам'ятаю тебе. Адже це тебе боялися всі комахи, які заважали рости моїй пшениці, моїм житам. Багато ти їх, шкідливих, знищив! То нерозумні думають, що ти собі літаєш і співаєш безтурботно, а скільки тобі клопоту, скільки роботи, малесенький сірий жайворонку!
Не турбуйся, я не один, нас багато, а за нами й інші пташки летять— Тільки б діти не нищили наших гнізд і не лякали наших малят. Vі
Хлопці лише недавно почали розуміти пташину мову, а самі відповісти на неї ще не вміли і дуже пожаліли, а то б пони запевнили жайворонка, що ніхто з дітей не робитиме пташкам шкоди.
— От уже наш друг об'явився,— засміявся Івасик. где
— Біжімо швидше, всім скажемо, що ми сьогодні почули! — сказав Панасик.
І неї діти з їхньої ланки зраділи разом з ними.
А на поля вже виїздили люди. Гуркотіли трактори, тягнучи :іа собою гострі плуги. Попереду вів трактор молодий парубок у зеленій гімнастерці. Ой, любо-мило було дивитися, як пін працює! Тільки повернув кермо, а за ним чорна смуга зораної землі так і побігла. Перекидаються грудки, пара під них іде. "Оце добре, оце весело, набридло мені без руху лежати",— примовляє земля.
А з другого кінця поля повела трактор дівчина, а там ще дядько бородатий, і всі трактори загуркотіли, заторохтіли. Здалека можна було подумати, що то вони всі сваряться між собою, а то просто в них були такі басовиті голоси, і трактори ними направляли плуги. А плуги тільки: "Дж-ж-жё, дж-ж-же, глибше, глибше",— і більше нічого не калаАи, врізаючись у землю. Та землі було тільки краще від того: чим глибше зорють її, тим більше соків збереже вона для насіння.
Діти вимірювали свою ділянку, щоб поділити її на три рійні частини, коли мимо проїхав перший тракторист.
Л звідки ви будете, люди добрі? — закричав він приятелям.— І чиїх батьків, матерів ви діти, що самі тут окремо від усіх землю копирсаєте? Чого мене не кличете, щоб я вам землю зорав? Адже я для всієї громади орю.
— Здорові були, щасти вам у роботі,— відповіла перша Тетянка, а за нею і всі діти.
— У нас тут така справа, що ми самі все мусимо зробити...— почав Сашко.
— Самі? — здивувався тракторист.— Скільки вже я живу на світі (а жив він справді більше, ніж кожне з дітей, але не більше, ніж двоє їх разом), ще ніколи не бачив, щоб на землі окремо від громади працювали. Навіщо ж тоді люди машини вигадали, щоб ви землю лопатами копали? Та краще за мій трактор ніхто в світі цього не зробить!
Тоді виступив наперед Юрко.
'*'; Ми розуміємо,— сказав він,— що в нас, звичайно, без машин вийде гірше, ніж у вас, але як же нам бути? Ми ж мусимо самі працювати.