— Не плач, голубе! — співчутливо сказав Рудольфе. — Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!..
Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся… Але не чорне, а… яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев’яча грива… Публіка знову засміялася і зааплодувала.
— Не треба! Не треба!.. Я… я більше не буду!.. — відчайдушно закричав Ромка.
Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:
— Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!
— Ну що ж, — сказав Рудольфо. — На перший раз прощаємо! Але попереджаємо — як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй!
Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і… ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев’ячої гриви.
— Ху-у! — важко перевів він подих. — Ну й приго-о-да!
— Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! — сказав я.
— Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним.
Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було.
— Слухай, — спитав Ромка в Ритки Скрипаль. — Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?
Ритка здивовано глянула на нас:
— Якого новачка?! Ніякого новачка в нас у класі нема!..
Ми з Ромкою перезирнулися.
— Та… та то я пожартував! — сказав Ромка.
— Дурні у вас жарти! — пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною.
Надзвичайна все-таки штука — ті чарівні окуляри!..
Пригода шоста
"Дипломат" з доларами
Після отого суду у рудоградському цирку Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.
І от одного разу він сказав:
— Слухай, Їжа… — він затнувся, — ой, пробач, Ва… Васю!
— Та називай мене Їжачком, чого там, — махнув я рукою. — Ти ж звик. Я не ображаюсь.
— Так-от… Слухай, Їжачку, після отого суду в лев’ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!
— Розумію… — зітхнув я. — Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати…
— Мені від твого співчуття не легше… Я б хотів зробити щось таке… таке…
— Що?
— Щось таке… щось таке… незвичайне! Типу геройського…
— З вогню, з води витягти когось, чи що?
— Та! — махнув рукою Ромка. — Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати!
— О! А де ж ти його візьмеш — злочин ця?! — здивувався я.
— А пам’ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть "замочити" щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото?
— Ну?
— По-моєму, у них там, у підвалі, "явка" — "малина"…
— А як ти їх затримаєш?
— Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.
Я зітхнув:
— По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і…
— Як ти боїшся, я сам піду! — перебив мене Ромка.
— Нічого я не боюсь, але…
— Якщо зі злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі…
— Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, я не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.
— А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!
— От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?
— Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.
— Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.
— А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.
І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали… Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:
— Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо…
— Знову ти на брехню штовхаєш! — обурено прошепотів я. — Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.
— Ну, добре-добре! Не кип’ятись! — примирливо прошепотів Ромка.
У підвалі було майже зовсім темно — лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.
— Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! — сказав він, присвічуючи двері.
Ромка обережно прочинив їх — вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом — старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний портфель-дипломат…
— Ой! Що це?! — простягнув до нього руку Ромка.
— Не чіпай! — прошепотів я. Але Ромка вже схопив дипломат, відчинив і… раптом з дипломата посипалися на підлогу… долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.
— Ой! Їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!
— Та ти що?! — вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.
— Це… це ж крадені, не державні!
— От-от! — я знову перейшов на шепіт. — Якщо зараз з’являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі…
Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:
— Ех, Їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!
Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у дипломат, як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися — у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.
— Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! — весело сказала вона.
Ми з Ромкою тільки роти роззявили.
— Який Ци-циган? — белькотнув Ромка. — Який Свист?!
— Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! — Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.