— Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! — говорив Ромка.
— А чому завтра? — спитав я.
— Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із "братків". Хочуть перехопити здобич, а нас "замочити".
— Ну, Цигане, ти підозріливий!
— А в тебе. Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!
— Пізнаєте? — усміхнулась тітонька-лейтенант. — Ваші голоси?
— С-схожі… — розгублено глянув на мене Ромка.
— Але то не ми! Не ми! — тоненько писнув я.
— І на доларах нема ваших відбитків пальців? — вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.
Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!
— М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися… — пробелькотів Ромка.
— А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?
— Ми хо-хотіли злодіїв спіймати… — Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася:
— Такого ще у моїй практиці не було — щоб злодії ловили злодіїв!
— Та ми не злодії! — вигукнув я. — Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!
— Вони нас знають! — підхопив Ромка. — Чесне слово! Чесне слово!
І раптом тітонька-лейтенант… заспівала:
У нас така традиція —
Порушника міліція
Затримати повинна,
Якщо його провина
Доведена фактично,
Фактично і всебічно,
Всебічно обґрунтована
І запротокольована.
— Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму!
Це було щось неймовірне — щоб, затримуючи злочинців, міліція співала!
І раптом тітонька усміхнулася:
— Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала — із доларами, і з магнітофоном — щоб перевірити вас. Нечесні обов’язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б…
Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.
— Невже ви мене ще не впізнали? — усміхнулася тітонька-міліціонер.
— Я-Ядвіга Станіславівна? — роззявив я рота.
— Ага! Ага! Скорочено — Яга!
— То ви, мабуть же ж, і Маргарита Степанівна?
— Авжеж! — вигукнула вона. — Я — відьма Маргарита, підступна і сердита.
І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з’явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з’явилася стара артистка Маргарита Степанівна.
— Я ж не забула, як ви мене провели додому, — сказала вона. — Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда?
— М-мріяли! — сказав Ромка.
— Правда! — сказав я.
— Але мушу вас попередити, — мовила Маргарита Степанівна. — Користуватися окулярами треба дуже обережно.
Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди…
Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з’явилися окуляри.
— А клоун-фокусник Рудольфо — хто він? — несміливо спитав Ромка.
— І Дід Мороз, і дідусь у скверику? — спитав я.
— Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку…
— А ви що, розлучилися з ним? — спитав Ромка.
— Чого це розлучилися?! — вигукнула Маргарита Степанівна.
— Ну, ви ж одна зараз живете.
— Чого це одна?! — знову вигукнула Маргарита Степанівна.
— Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, — сказав уже я.
— Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть?
І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:
Люблять ча-рів-ники
їсти дитячі сирки,
А на додачу, а на додачу
Ще й ковбасу дитячу!
Бо усі чарівники
Зберігають навіки
Вдачу дитячу,
Вдачу дитячу,
Вда-ачу дитя-ачу!..
А тепер, тепер прощайте
І про те, що я сказала,
Ви не забувайте!..
І Маргарита Степанівна зникла… Я глянув на ящик, де лежав дипломат із доларами, — він теж зник…
— Ну, ситуація! — розгублено промовив Ромка. — Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!
— Ховай швидше! — вигукнув я. — І не спокушай ні себе, ні мене!..
— Я-то сховаю, — зітхнув Ромка. — Але… Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!..
— Станеться-станеться, не хвилюйся! — запевнив я. І воно таки сталося… Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.
Пригода сьома
Георгій Васильович і Миколай Чудотворець
Після того як кожен з нас одержав від чарівниці-артистки чарівні окуляри, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.
— Раніше моя бабуся весь час щось губила — то окуляри, то ножиці, — зітхав Ромка. — А тепер — ні-чо-гі-сінь-ко!
— І моя окуляри перестала губити, — зітхав і я. І якось Ромка сказав:
— Слухай, Їжачку, а ходімо в міліцію!
— Тю! — вирячився я на нього. — Що — здаватися? Ти щось накоїв?
— Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.
— От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити… Тепер у міліцію зібрався.
— Ненавиджу злодіїв! — аж скреготнув зубами Ромка. — На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх… Я ж тобі казав.
І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки — звичайні собі люди. Тато — інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки — бізнесмени. Тобто тато — бізнесмен, а мама — бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, "всмятку" по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється "на грані". Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.
— Я б тих рекетирів! — стиснув кулаки Ромка.
— Ти маєш когось конкретного на увазі? — спитав я.
— Про конкретних тато нічого не казав.
— Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?
— Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.
Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав: