Вона схиляється до нього на груди.
Я знову побачу ці чудні очі, невимовно прекрасну, ніжну посмішку... ці лагідні риси, вираз ангельської чистоти Дорога... моя...
Тривалий поцілунок.
Завіса
Між третім і четвертим дією проходить два роки.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Одна з віталень в будинку Соріна, звернена Костянтином Треплевым в робочий кабінет. Направо і наліво двері, що ведуть у внутрішні покої. Прямо скляні двері на терасу. Крім звичайної вітальні меблів, в правому куті письмовий стіл, біля лівої двері турецький диван, шкап з книги, книги на вікнах, на стільцях. — Вечір. Горить одна лампа під абажуром. Напівтемрява. Чути, як шумлять дерева і виє вітер в трубах. Сторож стукає. Медведенко і Маша входять.
Маша (гукає). Костянтин Гаврилич! Костянтин Гаврилич! (Розглядаючись.) Немає нікого. Старий кожну хвилину все питає, де Костя, де Костя... Жити без нього не може...
Медведенко. Боїться самотності. (Прислухаючись.) Яка жахлива погода! Це вже другу добу.
Маша (припускає вогню у лампі). На озері хвилі. Величезні.
Медведенко. В саду темно. Треба б сказати, щоб зламали в саду той театр. Стоїть голий, потворний, як скелет, і фіранка від вітру плескає. Коли я вчора ввечері проходив повз, то мені здалося, ніби хтось у нім плакав.
Маша. Ну, ось...
Пауза.
Медведенко. Поїдемо, Маша, додому!
Маша (заперечливо хитає головою). Я тут залишуся ночувати.
Медведенко (благально). Маша, поїдемо! Наш дитинка, мабуть, голодний.
Маша. Дрібниці. Його Мотря погодує.
Пауза.
Медведенко. Шкода. Вже третю ніч без матері.
Маша. Нудний ти став. Раніше, бувало, хоч пофилософствуешь, а тепер все дитина, додому, дитина, додому, — та більше від тебе нічого не почуєш.
Медведенко. Поїдемо, Маша!
Маша. Їдь сам.
Медведенко. Твій батько не дасть мені коня.
Маша. Дасть. Ти попроси, він і дасть.
Медведенко. Мабуть, попрошу. Значить, ти завтра приїдеш?
Маша (нюхає тютюн). Ну, завтра. Пристав...
Входять Треплев і Поліна Андріївна; Треплев приніс подушки і ковдру, а Поліна Андріївна постільна білизна; кладуть на турецький диван, потім Треплев йде до свого столу і сідає.
Нащо це, мамо?
Поліна Андріївна. Петро Миколайович просив постлать йому у Кістки.
Маша. Давайте я... (Постилает постіль.) Поліна Андріївна (зітхнувши). Старий, що малий... (Підходить до письмового столу і, спершись ліктем, дивиться в рукопис.)
Пауза.
Медведенко. Так я піду. Прощай, Маша. (Цілує у дружини руку.) Прощайте, матуся. (Хоче поцілувати руку у тещі.)
Поліна Андріївна (досадливо). Ну! Іди з богом.
Медведенко. Прощайте, Костянтин Гаврилич.
Треплев мовчки подає руку; Медведенко йде.
Поліна Андріївна (дивлячись в рукопис). Ніхто не думав і не гадав, що з вас, Костя, вийде справжній письменник. А ось, слава богу, і гроші стали вам надсилати з журналів. (Проводить рукою по його волоссю.) І красивий став... Милий Костя, хороший, будьте ласкавіше з моєї Машенькою!..
Маша (постилая). Залиште його, мамо.
Поліна Андріївна (Треплеву). Вона славненькая.
Пауза.
Жінці, Костя, нічого не потрібно, тільки поглянь на неї лагідно. По собі знаю.
Треплев встає з-за столу і мовчки йде.
Маша. Ось і розсердили. Треба було приставати!
Поліна Андріївна. Шкода мені тебе, Машенька.
Маша. Дуже потрібно!
Поліна Андріївна. Моє серце за тебе переболіло. Адже Я все бачу, все розумію.
Маша. Всі дурниці. Безнадійна любов — це тільки в романах. Дрібниці. Не потрібно тільки розпускати себе і все чогось чекати, чекати біля моря погоди... Раз в серці завелася любов, треба її геть. Ось обіцяли перевести чоловіка в інший повіт. Як переїдемо туди — все забуду... з коренем із серця вирву.
Через дві кімнати грають меланхолійний вальс.
Поліна Андріївна. Костя грає. Значить, сумує.
Маша (робить безшумно два-три тури вальсу). Головне, мама, перед очима не бачити. Тільки б дали мою Семену переклад, а там, повірте, в один місяць забуду. Дурниці все це.
Відкривається ліва двері, Дорн і Медведенко котять в кріслі Соріна.
Медведенко. У мене тепер в будинку шестеро. А борошно сім гривень пуд.
Дорн. Ось тут і крутись.
Медведенко. Вам добре сміятися. У вас грошей кури не клюють.
Дорн. Грошей? За тридцять років практики, мій друг, неспокійною практики, коли я не належав собі ні вдень, ні вночі, мені вдалося зібрати тільки дві тисячі, та й ті я прожив за кордоном. У мене нічого немає.
Маша (чоловікові). Ти не поїхав?
Медведенко (винувато). Що ж? Коли не дають коні!
Маша (з горькою досадою, впівголоса). Очі б мої тебе не бачили!
Крісло зупиняється в лівій половині кімнати; Поліна Андріївна, Маша і Дорн сідають біля; Медведенко, засмучений, відходить у бік.
Дорн. Скільки у вас змін, однак! З вітальні зробили кабінет.
Маша. Тут Костянтину Гаврилычу зручніше працювати. Він може коли завгодно виходити в сад і там думати.
Сторож стукає.
Сорін. Де сестра?
Дорн. Поїхала на станцію зустрічати Тригоріна. Зараз повернеться.
Сорін. Якщо ви знайшли потрібне виписати сюди сестру, значить, я небезпечно хворий. (Помовчавши.) Ось історія, я небезпечно хворий, а між тим мені не дають ніяких ліків.
Дорн. А чого ви хочете? Валеріанових крапель? Соди? Хіни?
Сорін. Ну, починається філософія. О, що за кара! (Кивнувши головою на диван.) Це для мене постлано?
Поліна Андріївна. Для вас, Петро Миколайович.
Сорін. Дякую вас.
Дорн (наспівує). "Місяць пливе по нічних небес..."
Сорін. Ось хочу дати Кості сюжет для повісті. Вона має називатися так: "Людина, що хотів". "L'homme qui a voulu". В молодості колись я хотів стати літератором — і не зробився; хотів гарно говорити — і говорив огидно (дражнить себе): "і всі і все таке, того, не того"... і, бувало, резюме везеш, везеш, навіть в піт вдарить; хотів одружитися — і не одружився; завжди хотів жити в місті — і ось кінчаю свою життя в селі, і все.
Дорн. Хотів стати дійсним статським радником — і став.
Сорін (сміється). До цього я не прагнув. Це сталося саме собою.
Дорн. Висловлювати невдоволення життям в шістдесят два року, погодьтеся, — це не великодушно.
Сорін. Який упертюх. Зрозумійте, жити хочеться!
Дорн. Це легковажність. За законами природи всяке життя повинна мати кінець.
Сорін. Ви міркуєте, як ситий чоловік. Ви ситі і тому байдужі до життя, вам все одно. Але помирати і вам буде страшно.