Та чи хотіли ви кидати її, от це вже інше питання.
Не те, щоб вогняні дракони не були особливо миролюбними істотами, тому що вони, насправді, були. Ці тварини обожнювали мир до нестями. І це масове обожнювання до нестями, часто ставало проблемою. Знаєте, люди часто завдають болю тим кого люблять. А тепер уявіть це в масштабах фуолоронського вогняного дракона, з його подихом, як у ракетного прискорювача, і зубами, наче паркова огорожа. Ще одна проблема була в тому, що коли вони були в настрої, то дуже часто завдавали болю тим, кого люблять інші люди. Додайте до цього всього відносно малу кількість божевільних, які, насправді, ходять по цих місцинах і метають цеглою, і в результаті отримаєте велику кількість людей, які завітали на Бреквінда на Фот Алавара, і серйозно постраждали через драконів.
Та чи вони насправді хотіли це робити? Ні.
Чи вони хоч коли-небудь оплакували свою долю? Ні.
Фуолоронські вогняні дракони були глибоко шановані по всіх усюдах Бреквінда на Фот Алавара: за їх дику красу, шляхетні манери і звичку кусати всіх тих, хто не бажав глибоко шанувати їх.
А чому так було?
Відповідь дуже проста.
Секс.
Є щось, з якихось нез'ясованих причин, майже нестерпно сексуальне у тому, що величезні вогнедишні магічні дракони низько ширяють серед залитого місячним світлом неба у, і без того небезпечному, солодкому і духмяному повітрі.
Чому це відбувається саме так? Очманілі романтики — жителі планети Бреквінда на Фот Алавара — можливо, вам ще не розповіли, але якщо це вже відбулось, то безперестанку будуть обговорювати цю тему, аж поки не почнеться дійство: через деякий час, з півдюжини шовкокрилих, шкірястих фуолоронських вогняних драконів з'явиться на вечірньому горизонті, і доки половина населення Бреквінда буде метушитись в лісі, інша половина проведе ніч неспокійно, задихаючись, сплівшись разом, і зустріне перші промені сонця посміхаючись і радіючи, все ще стверджуючи, доволі ласкаво, що вони незаймані, чи швидше розчервонілі і липкі незаймані.
Одні дослідники стверджують, що вся справа у феромонах.
Інші — в звукових коливаннях.
В будь-якому разі, це місце було напхане дослідниками, які вже тривалий час, безперестанку намагалися докопатися до істини.
Не дивно, що графічне зображення загального стану громадських відносин на планеті стало досить популярним серед тих нещасних, які дозволили Путівнику себе направляти, і тому не могли собі дозволити випустити його з рук. Проте сучасні космотуристи відкривають для себе Бреквінда на Місті Державі Алавара, як закатаний в бетон, завалений стриптиз-клубами і барами "Драконячий Бургер", світ.
Розділ 22
Вечір в Іслінгтоні був солодким і духмяним.
Звичайно, там не було фуолоронських вогняних драконів, але якби так трапилось, то вони неодмінно б позліталися вниз дорогою до піцерії. Так чи не так, але потреби в них не було.
Проте десь на середині піци Пекло Америки з додатковими анчоусами їм довелося б викликати швидку або сказати, щоб на стерео увімкнули Dire Straits, у яких був такий же ефект.
— Ні, — сказала Фенчьорч, — ще ні.
Артур увімкнув на стерео Dire Straits. Фенчьорч привідкрила верхні двері, щоб впустити трохи солодкого, духмяного, нічного повітря. Вони обоє сиділи на меблях зроблених з подушок, дуже близько до пляшки шампанського.
— Ні, — сказала Фенчьорч, — доки ти не дізнаєшся, що не так зі мною. Яка частина? Але, я припускаю, — додала вона дуже, дуже, дуже тихо, — що нам слід почати з того місця, де твоя рука зараз.
— То в якому напрямку мені рухатись? — запитав Артур.
— Вниз, — відповіла Фенчьорч, — з цього місця.
Він пересунув руку.
— Низ, — сказала вона, — насправді в іншу сторону.
— О, так.
Марк Нопфлер має незвичайну здібність робити так, щоб Шектер Кастом Стратокастер звучав і грав, наче ангели суботнього вечора, виснажені бути добрими цілий тиждень і потребуючі міцного пива – що не дуже доречно саме в цей час, оскільки запис ще не дійшов до тієї частини, але поки це трапиться станеться ще купа всього, і більше того, хронік не збирається сидіти тут з трек-листом і секундоміром, тому краще буде згадати, що зараз все продовжує поволі розвиватись.
— І ось ми дістались, — сказав Артур, — до твого коліна. В ньому є щось жахливо і трагічно неправильне.
— З моїм лівим коліном, — відповіла Фенчьорч, — все в порядку.
— Так, й справді.
— Ти знав, що...
— Що?
— Ем, та нічого. Я впевнена, що ти знаєш. Продовжуй.
— Отже, щось не так з твоїми стопами...
В приглушеному світлі було видно як вона посміхнулась, і, ухиляючись від відповіді, засовала плечима на подушках. Оскільки, у Всесвіті є подушки, а якщо бути точним, то на Скворншелос Бета (що знаходиться за дві планети від рідного болотяного світу матраців), які активно насолоджуються коли на них соваються, особливо ухиляючись від відповіді, через те, що плечі в цей момент рухаються особливим чином, то шкода, що їх тут зараз не було. Так вони хотіли б, але таке життя.
Артур тримав її ліву ступню в руці і старанно розглядав. Те як її сукня спадала з ніг, робило дещо важчим думати лише про своє завдання.
— Мушу визнати, — сказав він, — я уявлення не маю, що слід шукати.
— Ти зрозумієш, коли знайдеш, — сказала вона. — Серйозно, ти одразу дізнаєшся.
В її голосі була ледь помітна заминка.
— Але це не там.
Відчуваючи себе ще більше спантеличеним, Артур опустив її ліву ногу долі і пересів так, щоб зручніше було взяти праву. Вона нахилилась, обвила його шию і поцілувала, через те, що запис дійшов якраз до тієї частини, коли, якщо ви знаєте пісню, буде неможливо не зробити це.
Потім вона дала йому свою праву ногу.
Він погладив її, пробігся пальцями навколо щиколотки, до пальців, вздовж ступні і не міг знайти нічого неправильного.
Вона слідкувала за ним з величезним захопленням, сміялась і крутила головою.
— Ні, не зупиняйся, — сказала вона, — хоча це не там.
Артур зупинився. Він поглянув на її ліву ногу, що стояла на підлозі.
— Не зупиняйся.
Він погладив її праву ногу, пробігся пальцями по щиколотці, до пальців, вздовж ступні і сказав:
— Ти маєш на увазі, мені треба щось зробити з ногою, яку я тримаю... ?