Та Максим не оглядався. Пішов і пішов собі понад берегом, а Галя, сівши на теплу землю, не зводила з нього очей.
Біла сорочка й солом'яний бриль зникли згодом у лозах.
Небо згасало.
На заході ще жевріли окремі хмарини, але вже засвічувались зорі, кумкали жаби, озивались під берегами деркачі, а Галя все сиділа біля Десни. Непомітно підійшла до неї мати.
— Я тебе в саду шукаю, а ти он куди заховалась.
— Не ховалась я, мамо...
Мати сіла поруч, глянула на річку, на небо, що тліло одсві-том вечірньої зорі.
— Тепло. Хороше. Як була я дівчиною та, бува, на серці тяжко, то виходила до Десни. Гарно тут...
Не питала в Галі, чого вона втекла, не розпитувала в неї про Максима, а нащось обняла дочку, хусткою вкрила, як маленьку, і замовкли обоє.
Щось підкочувалось до горла, щось душило дівочі груди, і, не в силі стримати себе, Галя, рвучко обійнявши матір, заридала.
Мати ніжно гладила її голову, стиха промовляючи:
— Я розумію тебе, Галю. Хіба я не була молодою? Хіба моє серце з каменю? Посидьмо. Бач, як тут тихо, красиво.
Повернулися додому, коли зовсім смеркло. Грицько вже дрімав, та як тільки мати, пораючись, вийшла на подвір'я, він хитрувато промовив:
— А я спочатку не второпав, нащо він допитувався в мене, чи перевозив я дівчину в вишиваній сорочці. А того й не до-, брав, що та дівчина — наша Галя.
Підійшла сестра, нап'яла йому на голову ковдру:
— Спи вже!
— Якби ти знала, хто він такий.
— А хто ж він? — удавано зацікавилась Галя.— Дачник.
— Художник — он хто!
— Та невже? Грицько аж підвівся.
— Чесне піонерське... Він мене змалював біля озера. Ти б тільки глянула, одразу б сказала: "Наш Грицько". Навіть вудлище кривулясте, і тс схоже. Хотів я в нього ту картину за рибу виміняти, ну він не погодився. Я спочатку думав, що він булгактер, а виходить — художник.
— Не булгактер, а треба казати бухгалтер,— зауважила Галя.
В хаті пахло чебрецем, свіжою травою. У вікна заглядали зорі, мерехтіли і скочувались в небі то тут, то там.
Минало літо. Жовтіли дерева. Рідше світило сонце. Роз'-їжджалися дачники, а Максим день у день продовжував роботу над ескізами до картини "Бусли летять до лісу".
Останніх три тижні він не випускав пензля з рук. З дому вирушав уранці, а повертався надвечір.
І тільки з його полотен дізнавалася мати, де провів цілісінький день її син: чи в колгоспному саду, чи на лузі, чи в лісі.
Вся кімната вже була заставлена різними ескізами та пейзажами. Отож зараз, побачивши, що Максим знову бере до рук палітру, мати не втрималась:
— Годі тобі малювати! Приїхав відпочити, а відпочинку не маєш. Ти б пішов рибу половив та посидів над річкою, подихав свіжим повітрям. Уже скоро будемо звідси вирушати, а ти, замість поправки, ще дужче схуд.
— Можна й відпочити трохи,— погодився Максим.— Справді, давно вже я не рибалив.
Подався до річки.
На всьому вже відчувалося дихання осені. Лози, як і верби, стояли, вкриті рясною жовтизною. Поруділа на горбах трава і зеленіла тільки там, де корінь сягав ґрунтової води. З заходу на схід пливли хмари, сірі, навальні. Коли-не-коли в їхній просвіт на короткий час визирало сонце і знову ховалося потім надовго.
Біля причалу самотньо стояли припнуті човни. В материній фуфайці бродив попід берегом чийсь хлопчик, визбируючи в корзину черепашки.
Вода в Десні стала сизувата, неспокійна...
А по той бік річки, де лягли озера та заливні луги, лунали постріли мисливців. Часом здіймалася в повітря зграйка сполоханих качок, перелітала через Десну й спускалася знову на замріяні озера.
Максим сидів з вудкою в руках.
Холодний вітер проймав усе тіло, владно нагадуючи про осінь. Не клювало.
Підійшов ближче до пристані.
Кілька човнів, припнутих ланцюжками, злегка погойдувались на воді, а поміж ними чувся плескіт і безперервне клекотіння хвиль.
Під кущем лози, прикривши босі ноги піджаком, щулився Грицько.
— Здоров! — привітався до нього Максим.— Чому в гості не заходиш?
— Я? — щиро здивувався хлопець.— Бував, заходив не раз, та спитаю, а вас все вдома немає, то я і йду собі.— Грицько підвівся з землі і серйозно сказав: — А знаєте, до нас тепер з усієї вулиці ходять люди та допитуються: "Хто це так ловко Галю змалював?" Шкода, що немає мого портрета.
— І твій буде! — пообіцяв художник.
— Правда? — І очі в хлопця заіскрилися радістю.— А я вам за це... Знаєте. Я можу окунів... Чесне піонерське...
— Нічого мені не треба. А портрет матимеш.
— Може, ви на той бік хочете? До озера?.. Так сідайте в човен, я перевезу.
— Ні, на той бік не хочу. Ну розказуй, Грицько, як же ти поживаєш?
— Погано. Діла в мене плохі. То, бувало, дачників катаю, а тепер роз'їхались... Та й мені вже ось через три дні до школи йти.
Максимові хотілося розпитати в нього про сестру, та не знав, як підступити. Бідовий, розумний хлопець. Сяк-так його не піддуриш. Тому Максим дуже обережно повів розмову про сорочку."
— Вишиває... І я вам скажу...— Грицько хитрувато примружив очі, наморщив кирпатий ніс.— Лежу я на печі. Матері нема, а Галя вашу сорочку вишиває. Потім стала перед дзеркалом, приміряє, а очі в неї сумні-сумні. Я у неї й запитав: "Галю,— кажу,— за ким ти журишся?" То вона як підскочить до мене: "Це ти підглядаєш, негіднику?.." А я зовсім і не думав... Чесне піонерське... А вона мене з хати виштовхала.
По той бік Десни з'явилася жінка, гукаючи перевізника. Грицько, не закінчивши розповіді, скочив у човен, поплив, а Максим пішов собі понад берегом далі. Те, що він зараз почув, мимоволі його схвилювало. Не раз хотів побачитися з нею, та все не траплялось такої нагоди. Правда, був він у неї в хаті ще раз, коли односив копію портрета, але Галі тоді, на превеликий жаль, не застав дома. Передав портрет матері. Поставила вона його на столі, а сама очей не зводить з доньки.
— Скільки ж вам за роботу платити?
— Нічого... Це їй від мене... На згадку...
Захопившись малюванням, Максим не мав змоги бувати біля ріки. Купатися ходив лише увечері, коли вже на Десні й деснянських берегах горіли засвічені бакенщиком ліхтарі.
Три тижні не зустрічався з Галею. І зараз Грицькова розповідь зворушила Максима. Наче хто цілющої води влив йому в душу, окрилив її, сповнив щастям...