Як це давно було!
Повз волость проходячи... Да, сільрада тепер це, бо район у Щербанівці. Тихо, і вікна темні. А на ґанку тоді кулемет отут строчив. А Давид "лимонку" —бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! І хати за тинами розваленими, як і тоді,—бідні, стріхаті й мовчазні. Тільки на пустирі, он на тім боці, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землі стирчать, мабуть, на нових садибах і в саду генеральшинім, де була сама дача — спалено її, уже живе хтось: велика хата з ґанком, з ясно освітленими вікнами, сарай під черепицею, рублена комора. Од вулиці—тин новий і дощані нові ворота білі, на чорному тлі вирізьблено чирвою.
— Це хтось двигонув собі так двигонув!
Ніяк не вгадає Давид — хто ж саме. Хто-небудь із куркулів,— так не рішився б же в генеральшинім саду, хоч і нема її, хоч і насіння не зосталося. А хто б же більш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Ніяк не вгадає Давид. А тим часом, перебираючи в голові обухівців, шукаючи хазяїна, незчувся, як і до двору свого підійшов. Став на перелаз, а в грудях так і отерпло: маленький двір під тік постругано, біля повітчини старенької — стіжок початий. З хати у вікна лилося бліде світло, і шум чути — мабуть, верстат лядою.
Давид, схвильований, узявся за завертку, а двері так знайоме, з таким сумом до нього — рип!
В хаті, як поріг переступив,— тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тоді повернув до дверей своє похмуре обличчя. З-за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долі Петрик цівки сукав, а маленька Докійка клоччя на кодрю крутила.
Та й застигли всі, кожен за своєю роботою. Очима — до дверей, на солдата в сірій шинелі, у шапці гострій. Він гостру шапку зняв.
— Здрастуйте!— всміхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не підведеться. Очима припала до обличчя — чи Давидове? Мить, може. І враз брови як-як помітно зламалися крайками догори. Вийняла гребінь із днища, поклала на ослін і встала назустріч до сина.
— Давиде! Ну, де-бо ти взявся?
— А от бачите — прийшов.
Він поцілував матір. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них — і радість, і журба. Потім вії злегенька затремтіли, і м'язи лицеві біля рота — в печаль. Вона тоді піднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.
— А ми вже тебе, сину, і не ждали.
— А я ж писав.
Поздоровкався з батьком. Той навіть аж розхмарився, та хіба на мить,— знов брови обважніли й нависли. Сказав:
— Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останнє було, де ти про землеустрій писав, куди обратитися. Я візьми, дурний, та й покажи на сході. А хтось та й голові сказав. З того часу як одрізало. Ні одного не получав.
Мати:
— Думали, що тебе вже й живого нема.
А батько:
— Ото, заплач іще. А я так їхню всю політику бачу. Це вже останнє письмо Христі дав, як їхала в радгосп, щоб на станції вкинула.
— Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки,— сказала мати й заплакала. А батько — тільки брова в нього одна ворухнулась:
— Взяли, сучі сини. Аж семеро коней із слободи забрали, Старцями нас поробили.
Да. То — біда. Він іще в поїзді довідався про це: дівчата з буряків їхали та й казали. Та все якось не хотілось вірити. І аж до самого двору — чи то вірив, чи ні. А вже глянув — стіжок у дворі недобитий,— так і похолонуло в грудях. І в хату зайшов — Христі немає.
— Пішла Христя. Ішли тут із села на заробітки в Карпівку, то й вона пішла. Може, заробе який карбованець. А на коняку,— ох, скільки тих карбованців треба! Та які вони й трудні нашому братові, біднякові...
Батько встав із-за верстата. Спитав, чи надовго він додому.
— А зовсім уже. Одслужив своє, фронтів немає. Дома тепер буду.
Він роздягся, шинель на ключці повісив і будьонівку. Став більше схожий на колишнього Давида, це — матері. І якось аж надійніше стало: шинель на ключці й шапка— дома вже буде. А це, мабуть, аж із станції, таж, мабуть, голодний. А вони до нього мерщій із журбою своєю.
— Може, зараз вечеряти будемо?
Батько од припічка:
— Про мене. Ми ось із Давидом по цигарці викуримо, а ти лагодь тим часом. Сідай, Давиде,— і як той сів: — Гай-гай, сину, скільки це літ отак не сиділи. Ба й у вічі не бачили один одного. Тільки подумати: п'ята осінь!
Подивився довго й мовчки на сина, і в очах хмурних запроменилася батьківська ласка.
— Ну, розкажи, сину,—ти на фронтах воював, ти більше світу бачив,— що воно з революцією сталося? Де вона, влада радянська, що за неї ви голови клали, щоб, значить, правильна радянська влада, де вона? Бо от і в нас сільрада є, і Ленін в сільраді на патреті, а сказати, сину, тобі,— він понизив голос і додав майже пошепки: — погане життя! Що, сину, дивишся так? Контрреволюцію батько розводе? Е-ех... От, сказати, коней у них, у сімох, забрано. Без коняки — хоч "рятуй" кричи. Ну, і щоб же позику-піддержку од власті яку, хоч би продподаток скинули, то й то б таки легше було на ноги сп'ястися. Та ні. Подавали заяву,— не прийняли в сільраді. А в район поткнулись: "А, обухівські, знаємо: бандити, самогонщики. Крадете один в одного, а тоді сиротами казанськими прикидаєтесь, радянську владу не підтримуєте". А злодіїв — піймали ж одного, Кушніренка з Огирівських хуторів. У городі в тюрмі тепер сидить. А це чутка є, що випустять буцімто і суду йому не буде. Ну, де ж та правда? Хай, значить, іще коні водить, людей старцями робить, пролітарією. Це ж видно з усього.
І мати не змовчала:
— Під революцію палили економії, казали, що не буде панів. А воно порозганяли тих — нові понаставали. Це ж і куди Христя пішла на заробітки, Радгос якийсь за хазяїна там, комуніст.
— То, мамо, не хазяїн "радгосп", то скорочено, радянське, народне себто.
— Хто ж його, сину, знає.
Батько поважно знов заговорив:
— З землею в них теж та політика. От хутірська земля по цей же бік хуторів, уся од слободи, а обухівська — на колишній економічеській, за хуторами. І що б же пересунути їхні наділи туди, а обухівські — по цей бік хуторів. Це так по-мужичому. А власть і слухати не хоче. От сам комуніст голова Матюха просто у вічі сміється: "Дай вам землю під селом, так вас од неї й за вуха не відтягнеш, а що з вас за хлібороби, коли у вас плуги мотуззям позв'язувані! Про вас республіка з голоду опухне". От, мовляв, хто хлібом годує — великі хлібороби, хазяї. А це ясно вже хто — хуторяни, куркулі. Продався їм: чув, може, Давиде,— на дочці Огиревій оженився. А як проходив, може, бачив, у генеральшинім саду там собі такий дом воздвигнув. Що ж, нагарбав за революцію: ліс даром, робочі даром, суботники якісь установляв. Живе — мабуть, поміщик так не жив: щодня гуляє, п'янствує, а стрінеш п'яного — обмини третьою вулицею, бо так наганом і розмахує.