— А тепер що ж, дядьку, пізно хіба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуємось та й вийдемо на виселок сюди.
Лише рукою махнув сибіряк. І коваль безнадійно:
— Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування... Тихін Кожупіний і досі кров'ю харкає. Що ти хотів, сину, як мужик темний, а біля власті — сучі сини та п'яниці.
Тоді Давид:
— Да, у вас тут щось того... Матюха от... Тихо в кузні. Лише сопів міх та тріскотіло вугілля. Ніхто ні слова. І вже по тому мовчали більше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкенті, що там по газетах. А за своє життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.
Давид знав, чого це: "Матюха" — страшне було слово для них. І не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час... Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер...
Він підвівся, кинув цигарку і, міцно тиснучи руки ковалеві й тому сибірякові, сказав весело:
— Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотіли, а що біля власті тут у нас сучі сини та п'яниці — ніяка сила!
Очі з-під кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так і розлучилися.
Після курної кузні морозне осіннє повітря залило лице Давидові рум'янцем. Пах бур'яну сухого війнув із давнини, із спогадів, якісь забуті сни. Перед очима просто ліворуч — став за вербами, а обіч ставу — зелена озимина. Отут і виселок, від ставу, нижче саду економічеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очі, дивиться, і в напруженій уяві — на тому зеленому майдані: халупки, молоденькі деревця понасаджувано. Якихось кротів наче селище. З усіх боків до майдану хлюпають чорні ріллі, як повідь весняна. Це тільки-тільки оселилися. Ще мружить очі Давид і сам не впізнає: чи їхній виселок?.. Великий сад з отих дерев уже виріс. У саду білі будинки великі. А де гребля прорвана, де водяний млин,— електростанція. І стовпи потягли дроти по висілку, понад будинками, у двір, до загонів, до ферми, до сельбуду... І по шляхах — на Щербанівку, на Обухівку... На всі боки.
За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Ільків? Брів бур'яном у двір, де будівлі цегляні. Чіплялись реп'яхи до шинелі. Пахло жовтавим листом кленовим і бур'янами. І на дворі бур'яни буйні поросли. Навіть у покоях, нежилих тепер, у дірки вікон видно було пасма бур'яну. Та стіни добрі. О, вік ще стоятимуть! Тільки покрівлю на сараї, на конюшні дай. Ось комори-гамазеї. Аби родило, є куди зсипати. Загони, конюшні...
Давид ходив по двору, оглядав стіни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув — інженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти.
— Да, будівлі ще добрі,— аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.
А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очі впали, і... гаркнули залпи в оту ніч, літню, тривожну, коли палав маєток: отут розстрілювали. Червоне з-за муру сонцем вечірнім залляло бур'яни. Шелест десь із-за муру.І враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузівок — потолочив їх. Сам — сонцем заллятий, хвіст догори. І молодим телячим баритоном як шарпоне німу ту бур'янову тишу, аж луна поміж будівлями, за муром, у саду.
Аж Давид усміхнувся — так зрадів телячому ревові. А з саду, з-за муру, ще шелест по листі — кроки чиїсь. Парубок тільки до муру хотів, як у прогалину назустріч дівчина в сірій свиті так і налетіла на нього.
— Ой! — тихенько з несподіванки і одхилилась, щоб дати пройти йому. А він — чудний такий: на неї дивиться, тоді одірвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. І вона... Потім хлюпнулись безодні під бровами в неї; крутнулась і побігла бур'янами. Ще оглянулась, побігла.
Давид стояв як стовп.
Уже не було чути ні шелесту, ні кроків. Теля десь за двором ревнуло. Тиша і бур'яни. А він тоді рукою до чола, провів — аж гаряче.
— Та вона ж десь у наймах...
IV
Уже зовсім смеркало, як Давид підходив до села. Зразу за кладовищем, на вигоні край слободи, махали крилами вітряки. Один тільки стояв обіч із перебитим крилом. І пусто на вигоні. Нагнав жінку якусь по дорозі — везла з дівчинкою возик з мішком од млина. Минаючи, поздоровкався, і жінка сказала: "Драстуй". А не пізнав Давид, хто така. Таки поночі вже. Де-не-де по хатах світили світло. Отак — блимне маленькими віконечками — саме сірник чиркне, потім примружить їх і дивиться довго, не мигаючи, в темряву.
Повз церкву як проходив, неприємно вразило Давида: пахло фарбою свіжою. На тополях в ограді на ночівлю мостилось гайвороння. "А от у школі немає шибок, це — факт",— подумав. На розі темно зяяла вона чорними великими вікнами, лише двоє від дороги блідо світилися, і на завісі білій то виступала, то гасла чиясь тінь.
За ріг біля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в ній. Шумів вітер за тином, по садках, поза хатами — листя пожовкле зривав: метеликами літало воно й падало стиха на вулиці, по дворах. Десь аж на тім краю села два голоси парубочі хрипко горлали пісні. А знизу, за городами, мабуть, біля мосту, важко чмихав паровий млин. І — вітряна ніч, тому дихання млинове нерівне, немов із перебоями: чмих, чмих... чмих. За городами ж, по той бік Псла, смугою чорною —ліс. І шумить, шумить по-осінньому. А Давидові спогади — зелені, весняні.
...Колись, при денікінцях, і влітку, і восени в оцім лісі по ярах вони жили лісовиками. Увесь ліс шумів од них — партизанів. І якщо вночі десь займався полум'ям хутір якогось буржуя, якщо вночі десь вирубано білих заставу, всі знали: це ніхто ж, як лісовики. Е-ех! Зеленая ліщинонька, а по ній буйний хміль повився!..
...А восени шумів-шумів ліс по-осінньому. Осипалося листя, пішли дощі, холоди. Люди на тиф почали хворіти й мерли, як мухи восени. В Обухівку тоді ж полк денікінців прийшов, розташувався. І полк стояв у Щербанівці, і поза Пслом стояло військо по селах. Це їх, партизанів, виловлюватимуть...
Шумів-шумів ліс по-осінньому. І була ніч чорна, вітряна, ішов дощ... Партизани, мокрі, холодні, і в одчаї — або пан, або пропав — нальот на Обухівку. Що там було в ту ніч, чорну, вітряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. І на підводи піших, хворих, і — в ніч. Було їх у лісі сотні три, а до червоних як через фронт пробилися, шістдесят три чоловіка прибуло, і то з них сімох поранено.