– Ой, як не пам’ятати!
– Багато наших братіків тоді висмикнуто з землі, та всилу-всилу вже й ми вдержалися. Ой, як страшно, ой, гірке наше життя бурякове!
– Дурні, їй-богу, дурні. Що ж з того, що життя гірке, зате наша смерть солодка, от що!
– Солодка? Смерть солодка? – зашелестіло навкруги.
– От слухайте-бо, та не лепечіть, не перебивайте. Був колись і я такий молодий, як оце ви, тільки ніколи не пустував, не лепетав без ладу; щоб ото розвалюватись листям по землі або тягтися угору не знати чого – того ніколи не було в мене, а все було розглядаюся навкруги себе отут ближченько: де б ще, де б ще протягти корінця, кого б добре штовхнути, щоб подавсь і мені місцем поступивсь, кого б перечепити, щоб не підривавсь під мене, доглядавсь, як струснути з листя кляту гусінь або пустого метелика.
І ось вийшло на моє: присадкуватий, товстенький я придавсь, небагато й гички було на мені, але гичка була все хазяйська: грубенька, соковита, аж вилискує, аж хрупає, а корінь – батечки мої! Корінь до осені розрісся, як глек, так що аж з землі мене виперло, а солодкий, лелечко! Як копали, то якось різнули по боці лопатою, то вірите, так аж почервоніло тіло моє відразу! Ото восени поприходили люди з лопатами, з ножами, почали нас висаджувати з наших рідних ям (вони, певне, боялися, щоб за зиму ми не померзли у землі). Воно, правда, й боляче, дуже боляче, як зразу підважать тебе, візьмуть за гичку, потягнуть, так твої кіски трісь-трісь! та й зостануться у землі, ну та ще це нічого!
Ото повикопували нас, обтрусили, щоб ми чистенькі були, лежимо собі в купі та пишаємося білими пузцями, коли оце надійшли люди з ножами, чик-чик – і позрізували нашу красу, нашу зелену кучеряву гичку – шкода велика! Ну, та я хитрий, нівроку мені: узяв та ще заздалегідь приховав очка, щоб було з чого на весну нову гичку розпустити. Ото нас, пострижених, обголених, неначе рекрутів, люди поскладали у великі купи, мірниці, поприкривали землею, щоб вітер та сонце не сушили нашого тіла, а тоді й самі остались з нами, стерегти, щоб ніхто і ніяка скотина не порушила мірниць. Та й набралися ж клопоту люди!
Я сміявсь, як сам навіть хазяїн, пан, дрижав, мов цуцик, бо ночі холодні вже були (це вже покрова минула), а що челядинці, то, якби не палили великого вогнища щоночі, то, певно б, померзли, бо вони нас прикидали землею, а себе й не догадалися! Та й надивилися й наслухались ми тут: і ігрища, й танці, й музики, а часом і сварка, й бійка тут бували, а що пісень, пісень та казок, то й ліку їм нема, як на полі листя! Ото все бавили нас, щоб ми не поскучали, бо ми ж роду не простого, ми цукрові буряки!
Ну, ото настав такий день, поскладали нас на фіри та й повезли до сахарні. Прощай, поле, прощай, мужицтво: ми у великі пани подаємось. їдемо, а сміх мене розбирає дорогою: декотрі з наших, отакі собі дурні, не схотіли їхати до сахарні, позкочувалися з возів (ще раз бач хотілося почоломкатись з землею), а там їх зараз хап-хап, і позбирали мужичата у свої брудні торби – певно, або самі попекли, поїли, або свиням віддали, а вже сахару з їх годі ждати!
Ну, а я собі, нівроку, хитрий: лежу на самому версі, вилискую білим пузом. Коли оце привезли нас на вагу, а ми не хочемо злазити, то нас так, як тих посланців, що приходили до княгині Ольги, прямо-таки з возом укотили на поміст, до якого був прироблений покажчик, скільки заважить, нас зважили, покотили далі та шубовсть у яму!
Тільки й тут усякому дісталося по заслузі: хто не дбав про себе, та вродився дрібний, то так стрімголов і злетів у безодню, а хто був найгрубший, найсолодший, того й тут одзначали й одкладали в осібну купку – "на насіння, на висадки". А мене кожен, хто підходив, брав у руки й зараз вигукував: "Ого! Оце бурячище! з буряків буряк!" Так і ніхто не минав. Коли оце приходить сам пан директор, а ті служащі йому й кажуть:
– А гляньте-но, пане, який нам буряк уродився! – То сам пан директор узяв мене на руки, зважив, сказав: "Ого! Та це цар буряків!" От бачте, через що на мені царський вінець!
Буряк гордовито скинув оком навкруги, і всі буряки мовчки посхиляли перед ним широкий лист, тільки стара солома щось посмішкувато шелестіла.
– От поніс мене пан директор по всенькій сахарні, а поніс знаєте чого? Бо як я мав висвячуватись на царя, то треба ж було мені побачити усе життя і смерть моїх підданих.
– Смерть, смерть? – залепетали буряки. – Кажіть-бо мерщій, яка вона?
– Солодка, кажу-бо вам, солодка!
– Тільки не вам, бурякам, солодко од тої солодкої смерті, – в’їдливо прошепотіла солома.
– Бачив я, як мій нарід водили купатись! Зроблені такі великі жолоби, по них вода біжить, туди спускають нашого брата, а вода несе по жолобах, змиває всяку нечисть, а врешті сама виливається, остаються тільки гарні білі бурячки. Далі машина тягне їх угору, на другий поверх, колесом, а на тому великому колесі накручений безконечний ланцюг з маленькими торбочками; у ті торбочки набирається буряків, а колесо крутиться, тягне ланцюг, і торбочки з буряками мечуть угору.
Там сидить хлопчик, і тільки що крізь дірку вирне торба з буряками, він зараз огляне, обсмикне, де пристала яка нечисть, солома тощо. А ланцюг по колесу, піднявшись високо, перехиляється на другий бік, спускається, торбочки викидають з себе буряки, і вони – боже! – попадають на першу свою муку. Єсть така велика кругла діра, у тій дірі ходить колесо, у колесі 12 вікон, у кожному вікні сидить пара ножів та не простих, а якісь гранчасті, жолобкуваті. От як попаде наш брат під них, то вже вийде звідти такий, як локшина, а колесо не стоїть, усе кришить нові, локшини бурякової набирається більше, і вона сунеться по жолобах у такі великі чавуни, щільно закриті, ще й позагвинчувані, щоб і пара не виходила.
Тоді, як загвинтять усі чавуни, пускають у них окріп крізь ринви, що проведені од одного до другого. Парились мої бідні буряки, парились доти, аж поки з них уся душа вирвалась, тоді її через ринви злили у друге місце, а бідне тіло по жолобах випустили аж надвір, розкидали по землі, а там уже мужики стоять та підбирають і звуть "жом" і годують ним худобу (от коли нам зневага: неначе солому якусь, неначе прості буряки, дають наше тіло на поталу худобі!).