Моя маленька панянка була просто янголом — так вона піклувалася про мене, так розвіювала мою самотність — оте лежання було для мене справжньою карою. Воно й не диво, якщо знати мою непосидючість; та мало кому щастить зовсім не мати підстав для нарікань, як ото мені. Міс Катрина, вийшовши з кімнати містера Лінтона, з'являлася біля мого ліжка. Вона ділила свій день між нами двома, ні хвилини не гаючи на власні розваги — ні на їду, ні на навчання, ні на забавки, і була найвідданішою доглядальницею. У неї справді було золоте серце, якщо вона, так щиро люблячи батька, стільки віддавала й мені! Я сказала, що її дні були поділені між нами двома; але хазяїн лягав спати рано, а мені після шостої години, власне, нічого не було потрібно; тому вечори цілком належали їй. Бідна дитина! Я ніколи не замислювалася, що ж вона робить, сама-самісінька, після чаю. І хоч іноді, коли вона заглядала до мене сказати "на добраніч", я помічала свіжий рум'янець на її щоках і її тонкі почервонілі пальчики, я не здогадувалась, що виною цьому холодний вітер лук, а не жар від коминка у бібліотеці.
Розділ двадцять четвертий
За три тижні я змогла залишити свою кімнату і сяк-так пересуватися по дому. І першого ж вечора, коли ми знову сиділи вдвох, я попросила Катрину почитати мені вголос, бо й сама я недобачала. Ми сиділи в бібліотеці; хазяїн уже пішов спочивати. Вона погодилася на моє прохання, та наче знехотя; я вирішила, що вибрана мною книжка їй не цікава, і запропонувала почитати щось на власний вибір. Вона взяла одну зі своїх улюблених книжок і читала десь із годину. Потім посипалися питання:
— Неллі, ти не втомилася? Може, тобі краще лягти? Ти знову заслабнеш, якщо лягатимеш так пізно, Неллі.
— Ні, ні, люба, не втомилася, — щоразу відповідала я.
Побачивши мою несхитність, вона віднайшла інший спосіб показати мені, що це заняття їй не до душі. Замість питань почалися позіхання. І нарешті…
— Неллі, я втомилася.
— То годі читати, давайте так побалакаємо, — відповіла я.
Та з розмовою вийшло ще гірше: вона нудилась, і зітхала, і поглядала на свого годинника — і так до восьмої вечора, поки не пішла до своєї кімнати, зморена сном: принаймні так здавалося з її похмурого, стомленого погляду і з того, як вона терла очі. Наступного вечора в неї виявилося ще менше терпіння; а опинившись увечері в моєму товаристві втретє, вона поскаржилася на головний біль і лишила мене саму. її поведінка здалася мені дивною. Посидівши деякий час на самоті, я вирішила піти й спитати, як вона почувається, і вмовити її лягти внизу на канапі, а не сидіти самій у темряві. Катрини не було ні нагорі, ні внизу. Слуги запевняли, що її не бачили. Я прислухалася біля дверей містера Едгара — тиша. Тоді я повернулася до її кімнати, загасила свого каганця і сіла біля вікна.
Яскраво світив місяць. Все довкола сяяло, вкрите сніговою пеленою. І я подумала, що Кеті могла вийти в сад трохи освіжитись. Раптом я помітила, що хтось крадькома пробирається попід огорожею парку. Та це була не моя панянка: коли ці на постать упало місячне світло, я впізнала одного з наших грумів. Він досить довго стояв на місці, дивлячись на дорогу, а потім кинувся геть, наче щось угледівши. А коли невдовзі а з'явився знов, то вів за собою поні моєї юної леді. Вона також була там: спішилась і йшла поруч. Хлопець тихенько повів У конячку по траві до стайні. Кеті увійшла в дім через скляні Двері вітальні й нечутно прослизнула нагору, де на неї чекала я. Вона обережно зачинила по собі двері, скинула обліплені снігом черевики, розв'язала стрічки на капелюшку і збиралася, не підозрюючи про моє шпигування, зняти з себе накидку; аж раптом я підвелась і викрила себе. Щось промимривши, вона застигла на місці.
— Люба моя міс Катрино, — почала я, надто добре пам'ятаючи про її недавню ласку, щоб одразу накидатися з докорами, — де це ви їздили верхи так пізно? І нащо ви мене обманюєте, вигадуючи якісь баєчки? Де ви були? Кажіть.
— У парку, далеко, — затинаючись пробурмотіла вона. — Нічого я не вигадую.
— І більш ніде? — спитала я з притиском.
— Ніде, — ледь мовила вона.
— Ой Катрино! — невесело промовила я. — Ви знаєте, що чините зле, інакше б не стали казати мені неправди. Це дуже для мене прикро. Краще б мені хворіти три місяці, ніж бачити, як ви зумисне намагаєтеся мене одурити.
Вона кинулася до мене і, розридавшись, обняла мене за шию.
— Ох, Неллі, я так боюся, що ти розсердишся, — мовила вона. — Обіцяй не сердитись, і я розповім тобі всю правду — мені й самій осоружно брехати!
Ми сіли рядком біля вікна. Я запевнила Кеті, що не сваритиму її, якою б не виявилась її таємниця — звісно, все вгадала відразу ж. І вона почала:
— Я була у Буремному Перевалі, Неллі. Я бувала там щодня відтоді, як ти захворіла; тільки три дні пропустила на початку і два — потому, як ти одужала. Я давала Майклові книжки з малюнками, аби він щовечора сідлав Мінні, а потім заводив її до стайні; тільки, будь ласка, не треба його сварити. Я приїздила до Перевалу о пів на сьому і лишалася там до дев'ятої години, а потім мчала додому. Я їздила не для розваги: мені часто бувало там зовсім невесело! Але іноді я була щасливою: може, раз на тиждень. Спершу я думала, що буде нелегко тебе переконати дозволити мені дотримати слова; так, я тоді пообіцяла Лінтонові, що завтра прийду знов. Але наступного дня ти не виходила з кімнати, тому все владналося само собою. Коли Майкл лагодив замок у хвіртці, я взяла в нього ключа й розповіла, як мій кузен просить, аби я його провідала, бо він хворий і не може прийти у Грейндж, і як тато не хоче, щоб я туди ходила. І тоді ми з Майклом домовилися щодо поні. Він любить читати і незабаром збирається одружитись; тому він запропонував, щоб я йому давала читати книжки з бібліотеки, а він робитиме, що я скажу. Але я давала йому власні книжки, вони йому більше подобались.
Коли я прийшла вдруге, Лінтон нібито трохи пожвавився, і Зілла (це їхня покоївка) прибрала для нас у кімнаті і розпалила вогонь. Вона сказала, що ми можемо робити, що заманеться, бо Джозеф пішов на молитовні збори, а Гортон Ерншо десь ходить із собаками (пізніше я дізналася, що він стріляв фазанів у нашому лісі). Вона принесла мені підігрітого вина та пиріжок і повелася дуже привітно. Ми сиділи біля вогню — Лінтон у кріслі, а я у маленькій гойдалці, і сміялися, і розмовляли так весело, і нам весь час було про що говорити: ми вигадували, куди ходитимемо і що робитимемо влітку. Я не буду переказувати, а то ти скажеш, що це дурниці.