— Якщо вам страшні ночі невдивовижу, — мовила я, — навряд чи міс Катрина цьому виною: ви почувалися б так само, якби вона й не прийшла. Проте більше вона вас не турбуватиме. Мабуть, вам буде краще, як ми підемо.
— Мені піти? — сумно спитала Кеті, схилившись до нього. — Ти хочеш, щоб я пішла, Лінтоне?
— Ти вже не зміниш того, що наробила, — похмуро відповів він, — хіба що зміниш на гірше, якщо доведеш мене до гарячки.
— Отже, мені краще піти? — повторила вона.
— Краще дай мені спокій, — сказав він, — ти без упину говориш, це просто нестерпно.
Вона вагалась і ще кілька хвилин не слухала моїх намовлянь іти звідси. Але хлопець не дивився на неї і не казав ані слова, і тому вона врешті-решт рушила до дверей — а я за А нею. Нас спинив голосний стогін. Лінтон сповз зі свого крісла і корчився на підлозі, мов розбещене дитя, що не заспокоїться, поки не допече до живого всім довкола. З його поведінки я відразу ж збагнула, що це за один і наскільки нерозумно було б йому потурати. Але дівчина вжахнулася з побаченого. Вона кинулася назад, стала на коліна, і плакала, і втішала його, і заспокоювала, поки він не замовк, бо йому забило подих — але не від того, що засмутив її.
— Я покладу його на канапі,— сказала я, — і хай корчиться на ній, скільки душа забажає; а нам це око не тішить. Сподіваюся, міс Кеті, тепер ви розумієте, що не ви — його спасіння, і не в любові до вас причина його страждань. Отак! Ходімо звідси: тільки-но він побачить, що нема кому з ним панькатись, він радий буде спокійненько полежати.
Вона поклала йому під голову подушку і принесла води. Хлопчина відштовхнув її руку і засовався на подушці, наче то був камінь чи поліно. Кеті спробувала покласти її зручніше.
— Ні, так я не можу лежати, — сказав він. — Це надто низько.
Катрина підклала ще одну подушку.
— А так надто високо, — пробурмотів страждальник.
— То як ти хочеш? — спитала вона у відчаї.
Він підповз до неї, коли вона стояла навколішках біля канапи, і сперся на її плече.
— Ні, так не піде, — мовила я. — Ви вже вдовольніться подушкою, містере Гіткліф. Панянка і так згаяла на вас забагато часу: ми більш не можемо сидіти з вами й п'яти хвилин.
— Ні, можемо! — заперечила Кеті. — Він тепер буде добрим і терплячим. Він уже розуміє, що сьогодні вночі я буду нещасніша за нього, якщо переконаюся, що йому стало гірше через мене; тоді я ніколи більше не посмію прийти знов. Скажи мені правду, Лінтоне, — адже я справді більше не повинна приходити, якщо я завдала тобі шкоди.
— Ти можеш приходити, щоб полегшувати мій стан, — відповів він.— І ти мусиш приходити, бо справді заподіяла мені зло — сама знаєш, яке страшне! Мені ж не було так погано, коли ви прийшли, хіба ні?
— Та ви самі наробили собі лиха своїм плачем і безтямною поведінкою.
— Я взагалі нічого тобі не зробила, — мовила його кузина. — Так чи інак, тепер ми будемо друзями. Ти ж цього хочеш? Ти б хотів, аби я іноді тебе провідувала, правда ж?
— Я вже сказав, що так, — нетерпляче відповів він. — Сідай на канапі і дай я зіпруся тобі на коліна. Так я завжди сидів із мамою. Сиди тихо й не розмовляй. Можеш лише заспівати пісню, якщо вмієш, або розказуй напам'ять яку-небудь цікаву баладу — одну з тих, яких ти обіцяла мене навчити, — або якусь історію. Але краще баладу, починай.
Катрина прочитала найдовшу, яку тільки змогла пригадати. Це заняття дуже сподобалось обом. Лінтон зажадав прослухати іншу баладу, а потім іще одну, незважаючи на мій суворий протест. Так вони тішилися, поки не пробило дванадцяту і ми не розчули на подвір'ї кроки Гортона, що прийшов пообідати.
— А завтра, Катрино, завтра ти прийдеш? — спитав Гіткліф-молодший, вхопивши її за рукав, коли вона знехотя підводилася.
— Ні,— відповіла я за неї,— ні завтра, ні позавтра.
Але вона, певно, відповіла інакше — бо його лице прояснилося, коли вона, схилившись, прошепотіла йому щось на вухо.
— Ви завтра не прийдете, міс, затямте собі! — почала я, коли ми вийшли з будинку. — Можете про це і не мріяти!
Вона лиш посміхнулась.
— О, та я вже про це подбаю, — продовжувала я. — Скажу, щоб той замок полагодили, а більше вам ніяк не втекти.
— Я можу і через мур перелізти, — розсміялася вона. — Грейндж — не тюрма, Неллі, а ти не мій наглядач. І до того ж А мені майже сімнадцять років. Я вже доросла жінка. І я впевнена, що Лінтон швидко одужає, якщо я візьмуся його доглядати. Я за нього старша, ти ж знаєш, і розумніша; в мені не так багато дитинячого, правда? І він дуже скоро почне робити те, що я захочу, — з ним можна впоратися ласкою. Коли він гарно поводиться, на нього ж просто глянути любо! Якби він був мій, я зробила б із нього таку милу дитину! Ми ніколи не будемо сваритися — справді, не будемо? — коли звикнемо одне до одного. Він тобі подобається, Неллі?
— Подобається? — вигукнула я. — Отаке плаксиве та препогане? Це щастя, що, як вважає містер Гіткліф, він не доживе до двадцяти років. Я навіть сумніваюся, чи побачить він цю весну. Та як і зараз його грець вхопить, для сім'ї то невелика втрата. Нам пощастило, що батько забрав його до себе: що більше з ним панькатися, то більше він знахабніє! Я тільки рада, що йому ніколи не стати вашим чоловіком, міс Катрине.
Дівчина спохмурніла, вислухавши ці слова. її обурило, що я так байдуже кажу про його смерть.
— Він молодший за мене, — відповіла вона по тривалому роздумі,— і мусить прожити довше! Він буде… він мусить жити, поки живу я. Він зараз такий само міцний, як і тоді, коли вперше приїхав на північ; я цього певна. Він просто застудився, як тато. Ти казала, що тато видужає,— чом би і йому не видужати?
— Ну, гаразд, — мовила я, — зрештою, це не наш клопіт. Послухайте, міс, і затямте, я свого слова тримаюсь, — якщо ви надумаєте знову піти до Буремного Перевалу, зі мною чи без мене, я все розповім містеру Лінтону, і, поки він не дозволить, ваші стосунки з кузеном не будуть поновлені.
— Вони вже поновлені,— сердито сказала Кеті.
— То будуть припинені,— відрізала я.
— Побачимо, — пролунало у відповідь. Дівчина побігла вперед, залишивши мене плентатися позаду.
Ми прийшли додому ще до обіду. Хазяїн вирішив, що ми гуляли в парку, і тому не вимагав пояснень, чого нас не було так довго. Ледве ступивши на поріг, я кинулася знімати мокрі черевики й панчохи. Але в Перевалі я надто довго просиділа у мокрому взутті, і це далося взнаки: наступного ранку я вже лежала крижем, і минуло ще три тижні, перш ніж я змогла виконувати свої обов'язки. Доти зі мною ще не траплялося такої халепи — і відтоді, дякувати Богові, також.