Бурдик

Страница 8 из 41

Диброва Владимир

— І взагалі, — заявила вона, — покажіть мені своє посвідчення, ордер на обшук і копію звинувачення. Я розмовлятиму з вами лише через адвоката.

— Якого ще адвоката? — не зрозумів міліціонер. — Ви ото заспокойтеся, скоренько тут напишіть мені, хто вам це дав, коли, як, навіщо... словом, такого типу... І підете собі додому. Ще й встигнете на другий тайм.

"Їй би гарного хлопця, — думав він, зиркаючи то на Люду Крупу, то на свій годинник. — Якби Лобан з хлопцями роздягнув сьогодні фриців з розривом у два м'яча, а тоді ще і на їхньому полі накостиляв їм хоча б нічию..."

"Жлоб! Нікчема!" — Нижніми зубами Люда дістала до верхньої губки, злизала сльозу і взяла себе в руки.

— Ось вам, будь ласка, ручка, аркушик...

— Робить зі мною, що хочете — я писати не буду!

— Що саме, — спитав її слідчий, — ви хочете, щоб я робив з вами?

— Хам!

— Хто?

— Ви! Перетворили країну на концтабір! Знищили культурний потенціал!

— Та годі вам, їй-богу!

— Ні, ви, будь ласка, послухайте! Знайте, кати, що народ про вас думає!

— Це хто ж народ? Чи не ви часом? От насмішила! Та я з чотирнадцяти років вламую! Я у відпустці востаннє був, коли ви ще в піонерах ходили. Та в мене від антипартійних репресій дід постраждав! І дядько! А в тридцять третьому вся рідня вимерла з голоду!

— Значить ви — зрадник, якщо після цього їм служите.

— Що значить "зрадник"? Кого я зраджував?

— Чесних людей! Усіх тих, хто віддав своє життя...

— Що ти тут мені розпиз... це... розкричалася... Яке життя? Що ти знаєш про нього?.. Живете тут у городі на всьому готовому... Попрацювала б у полі, не розгинаючись, як моя мати, од світу до темряви...

— Звідки ви знаєте, як я працюю? Крім того, не все в світі міряється годинами рабської праці. Існує ще й духовна сфера зі своїми цінностями... Хоча навіщо я... Перед ким? Звідки вам...

— Звідки, кажете? Я вам скажу!..

— Ні, це я вам скажу! Що хапати людину в громадському транспорті, робити обшук, принижувати її тільки за те, що вона читає, навіть, не читає, а тільки хоче, збирається здійснити забезпечене ООН і Міжнародним судом у Гаазі право...

— Ну годі! Сідайте й пишіть. — Слідчий почув, як у будинку напроти радісно заголосили, мабуть же ж, болільники з приводу першого голу. — Поки я добрий. Швиденько.

— Звичайно, — не відступалася Люда Крупа, — ви все можете! Кинути мене за ґрати, позбавити всіх людських прав... Але знайте...

— Хорош тут базарить!

— Не тикай!

— Пиши!

— Припиніть громадянську війну!

— Яку війну?

— Таку! Проти власного народу!

— Кому ти нада?

— Через таких, як ви, тупих, слухняних, німих виконавців...

— Знаєш що, — вибухнув слідчий, — бери свої аркушики і щоб...

— О ні, — підскочила Люда, — ви — не просто втілення зла, ви — Великий...

— Шо? Шо?..

— ...Інквізитор!

— А йокалемене! — І слідчий пожбурив пачку із "Захистом Лужина" в Люду Крупу. Так, принаймні, вона всім розповідала.

Як би там не було, ні листів, ні поем Бурдик їй не писав. Тому я пішов до Наталі, Бурдикової вдови.

"Бурдик і жінки" — то окрема тема. Вважається (й небезпідставно), що Бурдик на них мав такий вплив, що після нього вони ні з ким не могли бути щасливими. (А з ним, звичайно, і поготів. Але тут не про це мова.)

Я міг би розповісти про його стосунки з кожною з них. І про його пригоди до, під час і поміж шлюбами. Наприклад, про роман з Мадам Дудікофф, француженкою, яка викладала у нас мову. Вона приїхала сюди за обміном і, перш за все, знайшла і розписалася з Дудіковим, кандидатом наук і романським філологом, який, насправді, любив тільки чоловіків. Але, задля Парижа, він їм чесно півроку зраджував зі своєю дружиною. На довше його не вистачило.

А про Бурдика я знаю й те, про що ані родичі, ні приятелі й не здогадувалися. А саме, що в нього була "рокована жінка"! Він мені сам її показував. На ній тоді, пам'ятаю, був синій, точніше, блакитний светр. Інших деталей я здаля не зміг роздивитися.

Одного разу, посеред зими Бурдик зник, і дружина на другий день пішла в міліцію. Ті кажуть: пишіть заяву, розглянемо, як дійде черга. А я з різних натяків знав, що та дівчина, у блакитному светрі, знімала тоді квартиру десь на Борщагівці, вікнами на окружну трасу. І я їх вислідив!

Стукаю в двері (бо дзвоник на працював). Стою. По той бік — ні звуку. Нарешті, відчиняють мені. Він, звичайно, Бурдик. Охлялий, неголений, серйозний. Заходжу. Її немає. В кімнаті розгардіяш, але не ясно, чим вони тут займалися. Втім, на кубло кохання не схоже. І на майстерню — теж.

— Що ти тут робиш? — питаю.

— Балдію, — він каже.

— Сам?

— Майже.

— Це ж як?

Він не відповідає.

Сідаю. Вона, мабуть, вийшла десь. Чекаю. Й, ніби між іншим, розпитую його по-дружньому, як їм тут любиться.

— Це — не те, — відповідає він, — про що ти думаєш. Добре, кажу собі, нехай. Це — не моя справа. Але цікаво було б роздивитися її.

— Гайда! — Бурдик підхоплюється й кидає мені пальто. — Ходім!

— Де? Чого раптом?

— Навіщо, — питає він, — ти прийшов?

— Навіщо?! — кажу. — Тебе менти скрізь шукають! Гаками з річки виловлюють! Хто ж, — кажу, — так робить?!

— Пішли! Ходімо! Пізно вже!

І хоч як я тоді опирався, — він випхав мене. І ми півночі з ним брели через усе місто (транспорт вже не ходив).

Так я й не побачив його блакитної музи.

Так от, від сестри милосердя Люди Крупи я подався до юної Бурдикової вдови Наталі Едуардівни. Бо в неї мусило щось лишитися з його рукописів. Її мати сказала мені, що вона тепер живе у майстерні своєї подруги. Я взяв адресу. По смерті Бурдика вона, я чув, віддалася мистецтву. Довго шукала свій стиль, перебрала все від Мане до Поллака, — фарби, скульптуру, мішану техніку — доки знайшла себе.

Ми зраділи одне одному, обнялися, посиділи, випили кави. Я спитав, чи ходить вона на могилку. Ходить, але дуже рідко, бо той горбок у неї не асоціюється з Бурдиком. Бурдик був геній дотепності.

Я нагадав їй, що вона колись обіцяла упорядкувати його архів.

— В якому він тепер стані? Зібрала ти щось?

— Майже.

— То, може, я завтра до тебе...

— Ні. Краще я — до тебе. Мати знову одружується й розгорнула страшний ремонт.

— Добре. Домовилися.

Там матуся — сорокарічна ягідка. Бурдик у неї жив у приймах. Вона цілком могла одразу ж викинути все його манаття.