— І взагалі, — заявила вона, — покажіть мені своє посвідчення, ордер на обшук і копію звинувачення. Я розмовлятиму з вами лише через адвоката.
— Якого ще адвоката? — не зрозумів міліціонер. — Ви ото заспокойтеся, скоренько тут напишіть мені, хто вам це дав, коли, як, навіщо... словом, такого типу... І підете собі додому. Ще й встигнете на другий тайм.
"Їй би гарного хлопця, — думав він, зиркаючи то на Люду Крупу, то на свій годинник. — Якби Лобан з хлопцями роздягнув сьогодні фриців з розривом у два м'яча, а тоді ще і на їхньому полі накостиляв їм хоча б нічию..."
"Жлоб! Нікчема!" — Нижніми зубами Люда дістала до верхньої губки, злизала сльозу і взяла себе в руки.
— Ось вам, будь ласка, ручка, аркушик...
— Робить зі мною, що хочете — я писати не буду!
— Що саме, — спитав її слідчий, — ви хочете, щоб я робив з вами?
— Хам!
— Хто?
— Ви! Перетворили країну на концтабір! Знищили культурний потенціал!
— Та годі вам, їй-богу!
— Ні, ви, будь ласка, послухайте! Знайте, кати, що народ про вас думає!
— Це хто ж народ? Чи не ви часом? От насмішила! Та я з чотирнадцяти років вламую! Я у відпустці востаннє був, коли ви ще в піонерах ходили. Та в мене від антипартійних репресій дід постраждав! І дядько! А в тридцять третьому вся рідня вимерла з голоду!
— Значить ви — зрадник, якщо після цього їм служите.
— Що значить "зрадник"? Кого я зраджував?
— Чесних людей! Усіх тих, хто віддав своє життя...
— Що ти тут мені розпиз... це... розкричалася... Яке життя? Що ти знаєш про нього?.. Живете тут у городі на всьому готовому... Попрацювала б у полі, не розгинаючись, як моя мати, од світу до темряви...
— Звідки ви знаєте, як я працюю? Крім того, не все в світі міряється годинами рабської праці. Існує ще й духовна сфера зі своїми цінностями... Хоча навіщо я... Перед ким? Звідки вам...
— Звідки, кажете? Я вам скажу!..
— Ні, це я вам скажу! Що хапати людину в громадському транспорті, робити обшук, принижувати її тільки за те, що вона читає, навіть, не читає, а тільки хоче, збирається здійснити забезпечене ООН і Міжнародним судом у Гаазі право...
— Ну годі! Сідайте й пишіть. — Слідчий почув, як у будинку напроти радісно заголосили, мабуть же ж, болільники з приводу першого голу. — Поки я добрий. Швиденько.
— Звичайно, — не відступалася Люда Крупа, — ви все можете! Кинути мене за ґрати, позбавити всіх людських прав... Але знайте...
— Хорош тут базарить!
— Не тикай!
— Пиши!
— Припиніть громадянську війну!
— Яку війну?
— Таку! Проти власного народу!
— Кому ти нада?
— Через таких, як ви, тупих, слухняних, німих виконавців...
— Знаєш що, — вибухнув слідчий, — бери свої аркушики і щоб...
— О ні, — підскочила Люда, — ви — не просто втілення зла, ви — Великий...
— Шо? Шо?..
— ...Інквізитор!
— А йокалемене! — І слідчий пожбурив пачку із "Захистом Лужина" в Люду Крупу. Так, принаймні, вона всім розповідала.
Як би там не було, ні листів, ні поем Бурдик їй не писав. Тому я пішов до Наталі, Бурдикової вдови.
"Бурдик і жінки" — то окрема тема. Вважається (й небезпідставно), що Бурдик на них мав такий вплив, що після нього вони ні з ким не могли бути щасливими. (А з ним, звичайно, і поготів. Але тут не про це мова.)
Я міг би розповісти про його стосунки з кожною з них. І про його пригоди до, під час і поміж шлюбами. Наприклад, про роман з Мадам Дудікофф, француженкою, яка викладала у нас мову. Вона приїхала сюди за обміном і, перш за все, знайшла і розписалася з Дудіковим, кандидатом наук і романським філологом, який, насправді, любив тільки чоловіків. Але, задля Парижа, він їм чесно півроку зраджував зі своєю дружиною. На довше його не вистачило.
А про Бурдика я знаю й те, про що ані родичі, ні приятелі й не здогадувалися. А саме, що в нього була "рокована жінка"! Він мені сам її показував. На ній тоді, пам'ятаю, був синій, точніше, блакитний светр. Інших деталей я здаля не зміг роздивитися.
Одного разу, посеред зими Бурдик зник, і дружина на другий день пішла в міліцію. Ті кажуть: пишіть заяву, розглянемо, як дійде черга. А я з різних натяків знав, що та дівчина, у блакитному светрі, знімала тоді квартиру десь на Борщагівці, вікнами на окружну трасу. І я їх вислідив!
Стукаю в двері (бо дзвоник на працював). Стою. По той бік — ні звуку. Нарешті, відчиняють мені. Він, звичайно, Бурдик. Охлялий, неголений, серйозний. Заходжу. Її немає. В кімнаті розгардіяш, але не ясно, чим вони тут займалися. Втім, на кубло кохання не схоже. І на майстерню — теж.
— Що ти тут робиш? — питаю.
— Балдію, — він каже.
— Сам?
— Майже.
— Це ж як?
Він не відповідає.
Сідаю. Вона, мабуть, вийшла десь. Чекаю. Й, ніби між іншим, розпитую його по-дружньому, як їм тут любиться.
— Це — не те, — відповідає він, — про що ти думаєш. Добре, кажу собі, нехай. Це — не моя справа. Але цікаво було б роздивитися її.
— Гайда! — Бурдик підхоплюється й кидає мені пальто. — Ходім!
— Де? Чого раптом?
— Навіщо, — питає він, — ти прийшов?
— Навіщо?! — кажу. — Тебе менти скрізь шукають! Гаками з річки виловлюють! Хто ж, — кажу, — так робить?!
— Пішли! Ходімо! Пізно вже!
І хоч як я тоді опирався, — він випхав мене. І ми півночі з ним брели через усе місто (транспорт вже не ходив).
Так я й не побачив його блакитної музи.
Так от, від сестри милосердя Люди Крупи я подався до юної Бурдикової вдови Наталі Едуардівни. Бо в неї мусило щось лишитися з його рукописів. Її мати сказала мені, що вона тепер живе у майстерні своєї подруги. Я взяв адресу. По смерті Бурдика вона, я чув, віддалася мистецтву. Довго шукала свій стиль, перебрала все від Мане до Поллака, — фарби, скульптуру, мішану техніку — доки знайшла себе.
Ми зраділи одне одному, обнялися, посиділи, випили кави. Я спитав, чи ходить вона на могилку. Ходить, але дуже рідко, бо той горбок у неї не асоціюється з Бурдиком. Бурдик був геній дотепності.
Я нагадав їй, що вона колись обіцяла упорядкувати його архів.
— В якому він тепер стані? Зібрала ти щось?
— Майже.
— То, може, я завтра до тебе...
— Ні. Краще я — до тебе. Мати знову одружується й розгорнула страшний ремонт.
— Добре. Домовилися.
Там матуся — сорокарічна ягідка. Бурдик у неї жив у приймах. Вона цілком могла одразу ж викинути все його манаття.