Ленін ударив копитом, завис над одним із чудес рослинного світу, розсунув дзьобиком пелюстки, щасливо вискнув, немов залоскотаний, і шугнув углиб бутону.
"Чого стоїш? Чіпляйся!" — шепотнув Ленін і щез. Було чути лише, як десь вище коліна та нижче пупка затинається його дзвінок. Бурдик очманів, смикнувся, в'їхав ніздрями в квітковий м'якиш і вибухнув. Коли він розлітався на друзки й забризкував флору своїм аж гарячим соком, то зрозумів, хто він відтепер є. Той, хто прийшов усупереч лукавій логіці. Вільна Людина. Обранець і Пещеник Долі, покликаний дати нам дороговкази і точки відліку.
Так почалася його подорож.
Коментар до розділу 1
Якщо у такому ключі розписати все крок за кроком, то проблем із життєписом, я гадаю, не буде. Не ясно, однак, що робити з творчістю. Ідея надрукувати "повного Бурдика" виникла в усіх спонтанно, коли ми ховали його. Тоді ж вирішили позбирати і видати все, що він встиг написати, включно з листами та задумами. А окремий розділ присвятити спогадам про нього. Кожен пообіцяв згадати щось смішне — жарти, випадки з життя, афоризми.
— Бурдик був геній! — погодилися всі.
— Він був обдарований більше, ніж будь-хто з нас!
— Більше, ніж усі ми вкупі!
— Як прикро, що він народився в совдепії, а не в Парижі...
— Чи в Мюнхені...
— Або у Каліфорнії...
— Та хоч би в братній Болгарії! Все таки гори, і море, і клімат більш людяний...
— І вино там дешеве...
— Ех, скільки б він міг за цей час написати всього!..
— Навіть лячно подумати...
— Навіть лячно подумати...
Обробити й видати спадщину Бурдика доручили мені. Як найближчому другові й тому, що я мав друкарську машинку. Про видавництво або журнал ніхто й не мріяв. А я переконаний, що, якби збірка ця вийшла тоді (за кордоном чи тут — то вже не має значення), наше письменство змінилося б так, що його рідна мама не впізнала б.
Але на заваді постали текстологічні труднощі. Тобто, нічого ніхто мені не дав. Ні прози з віршами, ані скарбів епістолярного жанру, ні мемуарів сучасників. Хіба що добра Люда Крупа відкопала й піднесла мені на зупинку уривок з юнацького оповідання Бурдика.
У тому творі орлята із групи продовженого дня зібрали машину часу. Але поки їхній ватаг-зірковий звітував про це раді загону, вони влізли в модуль-носій, розгойдали його, вийшли за смугу триєдиного часу, злякалися і зірвали стоп-кран. Машина пішла писать мисліте і спалила всі координати. Де йти? Що робити? Мандрівники випали з капсули й почесали навмання. На їхнє щастя, у хащах папороті спав професор археології. Він підскочив, побіг, але зачепився своїм галіфе за корч і загубив пенсне. Підлітки підняли вченого і добре вительбушили його. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що це зовсім не корч, а шматок ікла юрського динозавра з уламком водневої бомби у черепі. Підсліпуватий велет наук сперся на орлят і остовпів на порозі жахливого відкриття.
Переступив він через той поріг чи ні — важко сказати. Люда Крупа цю сторінку вирвала з Бурдикового шкільного зошита й не додивилася, може, там десь є продовження. Зошит вона разом із купою старих "вечірок" віднесла до макулатурного пункту. Там її обдурили кілограмів на шість, але талончик видали. На нього вона собі потім купила "Даму з камеліями" Дюма-сина.
— О жінко, — сказав я їй, — що ти накоїла!
— Клянуся, — затряслася вона, — я нічого не знала! Я ж думала, це — повний текст! Ну невже б я здавала! Я ж знала, що це — для історії! Там же не вказано, що це — уривок!..
Впізнаю Люду Крупу. Бурдик півроку ділив із нею матрас. Вона на свою шосту ранку бігла до лікарні, де працювала молодшою санітаркою, а Бурдик під обід виповзав на Хрещатик і визирав, хто б йому щось накрапав.
Колись я перекинув собі на труси каструлю з гарячим супом. У "швидкій допомозі" мені порадили змащувати опік обліпиховою олією. Люда дізналася і серед ночі прибігла до мене зі слоїком мастила.
Тиждень я обробляв ним свій пах, але рана від того ще більше свербіла. Я показав Людин слоїк лікарю. Він нюхнув рідину, розкалатав верхній шар кісточок та ягідних вичавок і сказав, що то — не олія, а обліпиха, протерта з цукром.
— Приклади цей сиропчик, — порадив він мені, — тому, хто тобі його дав, до іншого місця!
— Не плач, не журися! — сказав я Люді, повертаючи аркушик із динозавром.
— Я знаю, — відповіла вона мені, — рукописи не горять.
В її очах займалося полум'я.
— Так! — сказав я.
— Але що ж нам робити з цим текстом?
— Відновлювати, — заспокоїв я Люду, — та реставрувати. Так само, як колись Флоренський реставрував амулет Паскаля.
— Що? — перепитала Люда.
— А знаєш, — прийшла мені раптом одна проста думка, — ходімо покажеш мені, що у тебе лишилося крім динозавра.
Ми здійснили цей задум на тому самому матрасі. Крім нього з меблів у Люди була розкладачка, два стільці, книжкова полиця і тумбочка. Після кожного поцілунку вона обтирала долонею губи і поминала Бурдика. Дуже старалася показати мені все, чого він тоді її навчив під розмови про таємниці Слова.
Вона і сама колись постраждала за літературу. На роботі хтось їй під великим секретом дав на одну ніч "Захист Лужина" Набокова. Роман було перезнято з виданої за кордоном книжки і вкладено в чорний конверт із-під фотопаперу. Про всяк випадок Люда поклала конверт не до торби (бо на неї могли позаритися стукачі), а собі за спідницю. Твір еміграційного автора розпирав Людину курточку і дивував перехожих. Якщо, думав дехто з них, вона й вагітна, то чимось незвично гострим.
На її біду того вечора був міжнародний футбольний матч. Під стадіоном і перед метром несла варту міліція. Вона затримувала підозрілих і гнала геть алкашів. Люда так зле позирала на людей у формі й тулилася до стін, що її, нарешті, помітили і зупинили.
— Що там у вас? — сержант вказав пальцем на живіт. Люда штовхнула його і побігла до ескалатора. Її схопили за руки й полізли в спідницю.
— Совки! — завищала вона. — Всіх ненавиджу! Гицелі!
Замість петарди або вибухівки міліція видобула із дівочих колготок роман про шахіста й відвезла Люду подалі від гріха, в райвідділ. Там їй не забракло мужності так прямо й сказати слідчому, що він із неї не витягне жодного слова.