Він бачив, що зміни — неминучі, бо люди не вміють і не хочуть дихати! Роблять це казна-як, впівсили, похапцем. Дурять себе й інших, кажучи: "Нам аби бульба на зиму була, а погоду ми переморгаємо. Пережили найгірше, подужаємо й трохи краще".
І так з дня у день, з року в рік не дають повітрю глибоко зайти у себе, а свій одпрацьований дух випускають де попадя. Тому їм, ясна річ, завжди не вистачає сил. А щоби надолужити цей ґандж, вони розробили систему вторинного енергообміну. Або, попросту кажучи, крадуть що можна одне в одного. Як полюбовно, так і через ненависть. Тому що сили потрібні всім. Через таку загальну спотвореиість кожен боїться виявляти себе. Щоб інші не подумали, що він має сили, й не присмокталися. Мало того! Там, де треба було дбати про себе, — всі покладаються на інших. А там, де треба об'єднатися, — кожен ховається, і тим самим виявляє свою окремішність.
Обмін випарами та продуктами розпаду спричинив гниття й хитання основ, бо заселений ними простір майже не продувається. І на цей час усе, що вони собі нагромадили, почало рватися з петель, розлазитися по швах, падати й летіти в прірву.
Спинити цей геологічний процес Бурдик не міг. Та й не хотів. Але він мав надію, що, як усе розпадеться на атоми й почне знову горнутися в купки, то люди згадають про той секрет, який він їм передав. Збагачені ним, вони прочистять ніздрі та впустять у себе дух справжнього життя. Якщо ж вони того не зроблять із власної волі, воно прийде, не питаючи їх. І все за них зробить. Але ціною їхнього нерозумного життя.
Бурдик шукає, кому передати знання
Наближення змін він відчув ще в салоні "ракети", якою вертався у місто. Там грала народна музика, було натоплено й чисто. В буфеті одягнені у вишиванки чоловіки торгували делікатесами і наливали кому "фанту", кому — "перцівку". Бурдику така манірність видалася підозрілою, бо він утік від людей, коли партія оголосила війну алкоголю.
Серед пасажирів він побачив Гурського. Той від свого міністерства супроводжував гурт іноземців і розмовляв з ними українською мовою.
"Очевидно, — сказав собі Бурдик, — за той час, що я вчився дихати, у місті здохло все політбюро".
Гурський його помітив і, хоча Бурдик був при бороді й у ватянці, підійшов до нього і обняв. Видно було, що якась ідея настільки заволоділа ним, що він ладен був подарувати Бурдикові те, що колись настучав на нього.
Від нього Бурдик дізнався, що, поки він жив поза соціумом, батько Гурського впав у немилість, і це перетяло його сину всі ходи вгору. Тепер за неписаними законами молодший Гурський мав тихо чекати, доки не вмруть ті, що скинули його батька.
"Але, — за інерцією Гурський усе ще висловлювався українською, — правила гри міняються!" Й він по секрету натякнув Бурдику, що нині постає тема грошей. А це означає, що не треба задом нічого висиджувати. Є нагода — дій, нема — шукай її!
"Ти зрозумів?"
Бурдик відповів, що не дуже.
"Тоді слухай!" — наказав Гурський. Він притис кулак до грудей і, поки ніхто не бачив, двічі штрикнув пальцем у бік іноземців.
"Бачиш отих мудаків?"
Бурдик сказав, що бачить.
"Діаспора, — пояснив Гурський. — От хочеш вір, а хочеш — ні. Але вони приїхали і хочуть дати нам гроші! Вони! Нам! Ну як же їх не полюбити за це! Треба буде лише написати, в яку саме патріотичну справу ми вгатимо їхні долари. Їм головне, щоб із тризубом. Рідною, солов'їною мовою. Будемо їм постачати цикорій. Наймемо бабусь, які по шістнадцять копійок за кіло сушеного продукту зноситимуть нам мішки корінців. А з добродіїв будемо за це качати зелені. За вишуканий, щиро український цикорій!"
"Петрів батіг", — сказав Бурдик.
"От бачиш, як швидко ти врубався! "Петрів батіг". Спільне підприємство. Беру тебе своїм заступником. Будеш мені видавати ідеї".
Бурдик спитав, чому саме він.
"Бо я тебе, — відповів Гурський, — знаю. Ну, що скажеш? Згода? Поставлю тобі факс, комп'ютер, машину для кави... Ти пив колись "капучіно"?"
Бурдик сказав, що подумає.
"Поспіши. Бо, якщо ми за сьогодні не збагатіємо, завтра нас кожне лайно по підлозі розмаже. От взуємо цих панів, заснуємо свій банк..."
"А якщо вони взують тебе?" — спитав Бурдик.
Гурський замислився.
"Я тебе зрозумів", — сказав він і пішов туди, де варилася кава. Малоймовірно, подумав він, щоб Бурдик десь біг і стучав на нього. Але й виключати таку можливість Гурській не міг. Не мав права.
Розмова ця змусила Бурдика, кинувши інші справи, шукати своїх друзів та однодумців. Бо хто ще оцінить і сприйме знання, яке він приніс їм зі шпиля? Не дарма ж вони мріяли про цю мандрівку й роками її обговорювали.
"Годі балачок! Рушаймо!" — такого висновку вони дійшли колись. Точніше, висновок цей і погнав їх у путь.
"Він", — казали одні з них, — завжди треба писати із заголовної літери!"
"Тоді і "Путь" нехай буде з великої!" — сперечалися інші.
"Так ви усі літери порозтринькаєте на абстракції, — репетували треті, — а на власні імена нам не лишиться жодної!"
Як не всміхнутися, згадуючи про таке! Бо з усіх лише Бурдик дійшов туди, де вони всі поривалися. І за те дяка!
Бо дехто із шукачів перебрався уже на той світ. Інші давно допилися до жовто-чорних зубів і не мали за що собі вставити нові, як не білі, то хоч залізні. Й лише ті, хто сів на дієту й забігав підтюпцем, діждали кращих часів. За те, що вони не плазували ні перед ким, їм, нарешті, дозволили подати тези і з'їздити на міжнародний симпозіум.
Але коли Бурдик зібрався розкрити їм таємницю, вони якраз почали мерти. На засіданнях кафедри або під час наукових дебатів. Схема скрізь була однаковою. Їхній натхненний виступ викликав жвавий спротив колеґ, хвилювання, інсульт, швидку допомогу, лікарню і смерть.
"Кому ж я тепер передам знання?" — розгубився Бурдик.
Якось він зустрів Цюрука. З того часу, як вони не бачилися, Цюрук поголив бороду, захистив дисертацію і рівномірно посивів. Тепер він був деканом.
"Прекрасно! — вирішив Бурдик. — Я передам свій секрет Цюруку! А він — допитливій молоді". І Бурдик стисло повідав йому те, що сам зрозумів, коли був на горі.
"Стоп! Стоп! Стоп! — зупинив його Цюрук. — До чого тут гора? Нам зараз не дихати треба, а піднімати духовність! Займати стратегічні висоти. Ловити момент. Поки банда в розгубленості. Поки вони не окупували всі вільні місця. Бо лафа ця ще трохи — й урветься".