Раптом я почув постріл. Тоді другий. Стріляли десь зовсім поруч. Я вистромився з намета. Дощ скінчився. Світило сонце. Я підступив на край урвища. Двійко чоловіків лізли на мою гору. Один із них мав рушницю і брав мене на мушку. Другий хапався за корчі і давився лайкою. Мокра земля його не тримала. Обидва були з ніг до голови в багні та глині. Під берегом хилиталася їхня моторка. Я був так заскочений, що не міг поворухнутися.
— Гей! — крикнув мені, той, що був з рушницею. — Дай руку!
Я допоміг їм вибратися на кручу.
— О, палатка! — сказали вони і полізли у мій намет. — Тю! Ну, а де ж твоя тьолка?
Це були, безумовно, не місцеві, а якісь утеклі злочинці.
— Рибалиш? — спитали вони. — А де вудки? Бухло в тебе є? Ні? Чому? Добре, сиди тут. Ми зараз вернемося. Щось з тобою придумаємо.
Вони з'їхали з гори, хвилин десять не могли завести човен, але таки вшилися.
Намет був ще вогкий, тому я просто згорнув його, заштовхнув у рюкзак, а все, що не влазило — крупи, консерви, картоплю, хліб — там і залишив. І скоренько, поки ще сонце, рвонув на Григорівку.
Стежка перетворилася на драглі, ноги не слухалися, тіло падало, тому до пристані я доковзав у сутінках.
Близько восьмої мусила бути остання "ракета". Але, якщо на ній немає місць, то вона, не зупиняючись, промчить повз мене до самого Києва.
На дебаркадері жінка, яка працювала матросом, сказала, щоб я помив черевики.
Я її спитав, чи буде сьогодні щось на Київ.
Вона не знала.
— А що каже розклад? — поцікавився я.
— А до чого тут розклад? — не зрозуміла вона. "Де ж мені ночувати?" — подумав я.
З-за Бучаківського рогу щось випливло.
— Ось, — сказав я, — подивіться!
Жінка взялася за прапорець і махнула ним кілька разів. Корабель порівнявся з бакеном. Якби він хотів заходити, то, за правилами, мусив зрізати кут, щоб пристати з лівого боку. Або мчати далі.
Я був переконаний, що ця "ракета" не зупиниться. Бо мені завжди не щастить. І з "Опудалом", і взагалі.
Жінка-матрос опустила свій прапор, бо корабель заплив за бакен, змінив курс і пішов на пристань. Я кинувся брати квиток.
Пасажирський салон був напівпорожній. Я сів під вікном і, коли ми від'їхали, зрозумів, що забув всі свої зошити й аркушики з "Опудалом" на горі. Під целофановим мішечком з крупами та консервами.
До самого Києва я думав про катастрофу, яку зазнав наш народ. Зокрема, про її причини. І мені спали на думку такі два пояснення.
Перше. Найкраще зерно винищувалося. Лишилися бур'яни. Вони вродили й загарбали весь наш і без того виснажений ґрунт. Тому нам так важко тепер.
Друге. В нації відтяли голову. Але вона, хай з останніх сил, але ще якось існує. Завдяки тому, що, за законами природи, функцію голови в нас виконують інші органи. Вони, звичайно, стараються, бо дуже хочуть поголовувати. Але проти них — уся анатомія.
Може, в цьому причина?
Розділ З
Бурдик вертається
Бурдик злізає з гори
Він протер очі й разом зі сльозами розмазав усе своє замилування. Без цього мастила зір його загострився і він побачив те, що для всіх є невидимим.
Як то не дивно, від постійно видимого воно майже не відрізнялося. Хіба що кожна річ тут мала сходи, які вели як униз, так і нагору. Тому кожен крок, хоч би де й хто ступав, був або спуском, або підйомом. Навіть той шпиль, на якому сидів Бурдик, виявився лише однією зі сходинок на одній з безлічі можливих та неможливих драбин.
Дивним було й те, що, попри цю неймовірну скупченість, ніхто ні на кого не тиснув — ні згори, ані зі споду. І ніхто не лаявся, де кому сидіти. Бо кожен мав свою, особисту драбину. Мало того, Бурдик міг поклястися, що кожен із людей тут, сам по собі, був драбиною!
Це його не злякало. Тепер, коли Бурдик дізнався, як побудований світ, він схотів зразу ж і розпочати сходження, щоби на кожен вдих-видих долати по щаблю. Тим більше, що так тут усі робили.
Тактика в них була більш-менш однаковою. Починалося сходження з того, що кожен ставав навколішки і зізнавався у слабкості. Казав, що він дуже плохий, негодний, зіпсутий, але що йому конче треба нагору. І слізно просив, щоб йому підсобили. Вставав, розганявся, хапався на стіну, дряпався на неї і таки домагався свого. Щоби і на наступній сходинці, дякуючи за щедроти та поміч, повторити те саме. Хоча ніхто й пальцем його не торкався! Бурдик, принаймні, не бачив нікого.
А ще, між благаннями та подяками, кожен раз по раз питав себе: "чому?", або "як це так?", чи "коли, нарешті?". А то й зовсім щось чудне та мудро скручене. Наприклад, "якщо мені таки вдасться позбутися того, що є невіддільною часткою мого "я", — де я тоді сам подінуся?"
І так — на кожній сходинці.
"Що ж це таке?! — скипів Бурдик. — Тортура, а не поступ! Заради чого? Е, ні! Нащо мені десь лізти, якщо я й без того знаю секрет?! Мені б тепер не втратити його, а донести до людей. Прийти і в деталях розповісти їм про те, що сам бачив. Бо де і від кого вони ще про таке почують?"
І, прийнявши рішення, він зійшов з гори. Незбагненно велике, краплею якого він щойно відчув себе, непомітно для ока десь випарувалося. Бурдиків зір повернувся до норми, в якій не було місця для видінь про драбини. Зате було видно, як зі сходу та з північі Бурдикову оазу загарбують цегляні дачі. А на півдні тягачі та бульдозери нищать усе, що було колись не ними створено. За їхнім планом тут замість гір мусив зяяти котлован.
Вражений цим Бурдик підкрався поночі до машин і став натоптувати їхні вихлопні труби землею, травою й камінням. Якийсь робітник вийшов до вітру, побачив Бурдика, прихопив залізний прут і побіг його вбивати. Але, на Бурдикове щастя, нападник зачепився об ківш екскаватора і впав обличчям на зуб'я.
Бурдик пірнув у чагарі і частину ночі ховався в баюрі, що про неї крім нього знали лише дикі кабани.
"Чи зможу, — питав він себе, — я сам, голіруч спасти нерукотворне від неминучого? Чи в тому моє призначення?"
Ця пригода ще більше переконала його в тому, що настав час вертатися.
Бурдик бачить, що все скоро зміниться
З корабля на берег Бурдик зійшов захищений знанням, яке він здобув на горах. Його одпочилий від метушні погляд зразу помітив в кіосках на річковому вокзалі кілька нових типів імпортного лимонаду в великих, небачених досі пляшках. І він зрозумів, що лимонадом це не обмежиться.