Вони зранку підняли Бурдика з ліжка і стали вимагати, щоб він їм віддав їхню пайку. "А з рештою роби, що хочеш", — казав кожен із них, бо на те, що вони випадково прослухали невідомий їм текст, не було ради, але й статті не було.
"Ну скажи, — питав Бурдика Цюрук, — кому буде краще, якщо хтось із нас, твоїх друзів, потрапить до лап ґебе? Зможеш ти вибачити собі це? Сумніваюся. А чи не більше користі ми принесемо тій самій, між іншим, справі, заради якої ми всі, ясна річ, і зібралися в тебе, якщо свої кращі літа проведемо на волі, а не в тюрмі, серед блатних і сук?! Скільки ми всього перелопатимо! Скільки осмислимо! Людське життя — ось мірило всього!"
Цюрук був тоді аспірантом, писав дисертацію із наукового комунізму, але носив бороду й знався на ізотеричних ученнях.
Бурдик просив у них два-три дні, щоб їхні аркуші переписати у свій зошит. Прохачі не погоджувалися, зривалися на крик і таки збудили Бурдикових жінку й дитину.
"Ти хочеш бути героєм за чужий рахунок! — картали Бурдика надійні друзі. — Нашими руками! Сам ніде не працюєш, а нас підставляєш! Якщо ти такий принциповий, то йди у тайгу і живи там собі незалежно від інших людей!"
Бурдик став на сідачку, поліз за бачок і віддав їм усі аркуші.
"Я вас не знаю!" — оголосив він їм.
"Можна подумати!" — відповіли вони й пустили поговір, ніби він — стукач.
Ні Бурдик, ні його дружина не виключали можливості обшуку. Півночі вони палили у ванні його найцінніші конспекти, тоді спакували копії заборонених книжок і під шосту ранку він був на автобусній станції. Через годину він вийшов з автобуса, затягнув жовту валізу з духовними скарбами у яр над річкою й там закопав під осикою.
Минув день, тиждень, кінець квітня, весна і літо, яке того року урвалося в серпні, а Бурдика так ніхто й не переслідував. Але випадок цей підказав Бурдикові, що він — не політик і що йому треба йти в світ прекрасного.
В світі прекрасного
Розпочав він з кіно, бо його жінка тоді вела гурток у піонерському палаці й брала додому камеру. Бурдик, звичайно, міг без підготовки знімати голих жінок або плин життя. Але він був не тільки митцем, але й теоретиком мистецтва, тому він, перш за все, сів розробляти свою кіномову.
Рік пішов у нього на стилістику, півроку — на новий синтаксис, місяців, може, зо два забрали лексика з морфологією, а фонетика, хоч як дивно, зжерла решту зими. Всю весну й літо він промучався над адекватним відтворенням паузи, бо вона теж вимагала для себе окремої філології. Тому, коли вони з жінкою зібралися знімати кіно, в них лишився один день, субота.
Вони знайшли старий будинок, з якого виселили всіх пожильців, витягли апаратуру і загримувалися (бо мусили по черзі бути то актором, то оператором). Але вже після першого дубля їх вистежили й обліпили непрохані глядачі — діти, бабуся з мішком, кілька роззяв обох статей та пенсіонер з газетою. Діти полізли в кадр і розваляли декорацію, парочка стала канючити, щоб Бурдик зробив з них "фотку", а пенсіонер поліз битися.
"Хто ви такі? — кричав він. — Що ви тут знімаєте? Хіба не можна було більш культурний об'єкт знайти? Покажіть документи!"
"А ви хто такий?" — запитав Бурдик.
"Я — патріот цього району", — відказав пенсіонер і побіг по дільничного міліціонера.
Той вислухав Бурдика, сказав, що він його розуміє, але без дозволу тут ні паркет, ні хоч розтричі яке кіно знімати не можна.
"А де можна взяти той дозвіл?" — спитав Бурдик.
"Бо це — об'єкт будівельного профілю", — відповів йому дільничний.
"А дозвіл, де я можу взяти дозвіл?" — наполягав Бурдик.
"А будеш тут мудрувати — зі мною підеш!"
"І піду! — задирався Бурдик. — Там розберемося!"
"Як ти, шмаркач, розмовляєш!" — накинувся на нього пенсіонер. — А ви, для чого ви потураєте? — і дідок узяв в оборот дільничного. — Сьогодні він наші смітники фотографує, а завтра відправить це у їхні "голоси"!"
"Ану, дай я подивлюся!" — Міліціонер потягнувся до камери. Бурдик відскочив, вступив ногою у купку, впав і розбив об'єктив.
Вони змушені були купити нову кінокамеру й більше цим не займалися. А Бурдик перемкнувся на малярство. Придбав собі фарби, етюдник, поставив його на кухні й виходив із неї лише до вбиральні та спальні. Завдяки посидючості він, одштовхнувшися від реалізму, засвоїв поволі всі звиви модернізму. День у день Бурдик під магнітофон вивчав крапки, лінії, плями та інтуїтивним шляхом пізнавав сутність кола та паралелепіпеда. Опанувавши цю геометрію, він мало не став засновником десятка нових для нашого мистецтва художніх напрямів — від розбризкування фарби з рота на полотно до стояння голяка замість скульптури. Якби він на тому спинився, то вже в сімдесят, десь так, сьомому році ми вийшли б на рівень Європи. Але він обрав інший шлях. Перескочивши через абстракцію, поп-арт, оп-арт, гіпер-, сюр— , а тоді й фотореалізм, він приземлився на ледь помітній межі, за якою дрижало ненароджене мистецтво нового тисячоліття.
Бурдик напружив зір, але в малярстві майбутнього не зміг вгледіти жодного з вивчених ним "-ізмів". Те, що він там побачив, ніде не квапилося, було змістовним і фігуристим. Не було там і колючого дроту, який відділяв би низьке од високого, а популярне від елітарного. А вся теорія зводилася до нехитрого заклику: "Маєш, що сказати — кажи!". Це Бурдикові дуже сподобалося, і, щоб першим ступити в нову еру, він заходився нищити загати між примітивним та вишуканим, ужитковим та забаганками.
Це йому вдалося. Але коли він, розчистивши руїну, взявся відтворювати перекручену вуличку о п'ятій вечора або незвичний ракурс власного обличчя, от тоді технічна наволоч — тобто прийоми, навички, матеріали й знаряддя — почала мстити Бурдику.
"Люди он роками вчаться, — бухтів весь цей техперсонал, — до спецшкіл ходять, гіпси малюють... А ти! Де ти пнешся?! Та тут, крім бажання, ще й хист треба мати!"
Але Бурдик вірив, що обдарованість його і без гіпсу виведе в авангард нового. Бо навіть якби він, покинувши все, навалився на техніку, то (він це підрахував!) на її засвоєння пішли б усі залишки цього сторіччя. Одне слово, рухатися йому треба було шпарко і навпрошки.
Усвідомивши це, Бурдик купив газету й побачив там фотографію залу засідань пленуму нашої партії. Він розбив фото на квадратики, проставив номери і переніс його (з газетним текстом довкола) на міліметрівку. Для того, щоб зробити з нього вишивку.