XI
ЕПОХА САМОВДОВОЛЕНОГО ПАНИЧА
Підсумовую: ми тут аналізуємо новий суспільний факт, а саме — європейська історія вперше залежить від рішення простої людини як такої. Або, активним способом кажучи: проста людина, досі підвладна, тепер рішила правити світом. Це рішення соціально висунутися на передній план постало в ній автоматично, скоро дозрів новий тип людини, до якого вона належить. Вивчаючи психологічну структуру цього нового типу маси та її вплив на громадське життя, ми знаходимо: 1) природжене і корінне переконання, що життя легке, багате, без трагічних обмежень; тому кожна пересічна одиниця пересякнута почуттям влади й тріумфу, яке 2) наштовхує її стверджувати себе такою, як вона є, вважати своє моральне та інтелектуальне майно за добре й довершене. Це самовдоволення спонукує її відкидати всякий зовнішній авторитет, не слухати нікого, не піддавати сумніву власні погляди і не рахуватися з іншими. Це внутрішнє почуття влади безнастанно наштовхує її накидати свою перевагу. Отже, вона поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на світі; тому 3) вона всюди втручається, накидаючи свій простацький погляд без скру-пулів, роздумів, формальностей чи застережень, себто за принципом "безпосередньої дії".
Цей огляд характеристичних рис нагадав нам певні дефективні форми людського життя, "розпещену дитину" і збунтованого примітива, себто варвара. (Нормальний примітив, навпаки, є найпокірнішою людиною на світі супроти вищих сил, релігії, табу, суспільних традицій, звичаїв). Немає чого дивуватися, що я ганю цей тип людини. Цей нарис — лише перша спроба атаки проти нового переможця і заява, що кілька європейців рішені дати відсіч його тиранічним намаганням. Поки Що йдеться лише про спробу атаки, це все; фронтова атака прийде пізніше, може дуже швидко, та зовсім не в такій формі, як цей нарис. Фронтова атака мусить прийти в такій формі, щоб маса не могла запобігти їй, Щоб вона бачила її перед собою і не підозрівала, що це, саме це, є фронтова атака.
Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що [73] скрізь накидає своє внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена дитина — це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець. Нині спадком є цивілізація — комфорт, безпека, словом, вигоди цивілізації. Як .ми бачили, тільки в тій життьовій вигоді, яку вона витворила, може виринути людина таких рис і такого характеру. Це одна з багатьох деформацій, що її витворює розкіш у людському матеріалі. Ми радше схиляємось до ілюзорної думки, що життя, народжене в багатому світі, краще, більш наснажене та якісніше за життя, що полягає саме в боротьбі з нуждою. Але так воно не є — з істотних і засадничих причин, що їх тут не місце висвітлювати. Тепер, замість тих причин, вистачить пригадати те вічно повторюване явище, що становить трагедію всіх дідичних аристократій. Аристократ успадковує, себто йому приділено умови життя, яких він не створив, отже, які не постали в органічному зв'язку з його власним особистим життям. З народження він улаштований, раптово і не знаючи як, у своїх достатках і прерогативах. Він сам внутрішньо не має з ними нічого спільного, бо вони не походять від нього. Це велетенський панцер якоїсь іншої особи, іншої живої істоти, його предка. І він мусить жити як спадкоємець, себто мусить уживати панцер іншого життя. До чого це веде? Яким життям житиме цей дідичний "аристократ", своїм життям чи життям свого вельможного предка? Ані одним, ані другим. Він засуджений зображувати когось іншого, отже не бути ані ним, ані собою. Його життя неодмінно втрачає свою автентичність і обертається в саме зображення чи фікцію іншого життя. Надмір засобів, якими він примушений орудувати, не дає йому сповнити своє власне і особисте призначення; його життя завмирає. Всяке життя — це боротьба й зусилля бути собою. Труднощі, на які я натрапляю, здійснюючи своє життя,— це якраз те, що збуджує і мобілізує мою активність, мої здібності. Якби моє тіло не мало ваги, я не міг би ходити. Якби атмосфера не тиснула на мене, я відчував би своє тіло як щось нечітке, розпливчасте, ілюзорне. Отак вся особистість дідичного "аристократа" поволі розпливається через брак ужитку і життьової напруги. Наслідком цього є те специфічне отупіння старих шляхт, що не має собі подібного. Властиво ще ніхто не описав його [74] внутрішній механізм — той трагічний механізм, що веде всі дідичні аристократії до неодмінного виродження.
Цим я хотів лише протидіяти нашому наївному припущенню, що надмір засобів сприяє життю. Якраз навпаки. Світ надмірних (28) можливостей автоматично витворює серйозні деформації і дефективні зразки людського життя, що їх можна об'єднати в загальну категорію "людини-спадкоємця", в якій "аристократ" — лише окремий зразок, а інший — розпещена дитина, а ще інший, набагато ширший і глибший,— маса наших часів. (Можна було б детальніше розвинути попередній натяк на "аристократа", показуючи, що > багато його характеристичних рис в усіх народах і віках проявляється в зародку в масі. Наприклад: нахил робити з ігор і спорту центральне заняття свого життя; культивація тіла — гігієнічний режим і дбайливість в одязі; брак романтики у відношенні до жінки; розважатися інтелектуалом, але в душі зневажати його і наказувати, щоб лакеї чи найманці батожили його; воліти життя під абсолютним авторитетом, ніж під режимом вільної дискусії , тощо).
Отже, я з превеликим жалем мушу ще раз підкреслити, що ця людина повна нецивілізованих нахилів, що цей найновіший варвар є автоматичний продукт модерної цивілізації, особливо тієї форми, яку прийняла ця цивілізація в дев'ятнадцятому столітті. Він не вдерся в цивілізований світ іззовні, як ті "великі білі варвари" п'ятого століття; він також не народився в тому світі спонтанним і таємничим утворенням, як Аристотелеві пуголовки в ставу; він — його природний плід. Слід сформулювати наступний закон, що його підтверджують палеонтологія та біогеографія: людське життя поставало й розвивалось лише тоді, коли засоби, якими воно розпоряджало, були зрівноважені проблемами, які воно зустрічало. Це стосується однаково до духової сфери і до матеріальної. Отак, щоб покликатися на дуже конкретний аспект матеріального життя, я хочу нагадати, що людський рід розцвітав у тих смугах планети, де гаряча пора року компенсувалась порою гострого холоду. У тропіках звір-людина вироджувався, і, навпаки, нижчі раси — наприклад, пігмеї — були витіснені в тропіки расами, що зродилися після них і стояли на вищому щаблі розвитку.