Отже, репетицією тут і не пахло.
ЗНАЙОМСТВО ПРОДОВЖУЄТЬСЯ
А незнайомець вже простягав руку для знайомства. І на руці в нього були три пальці.
— Мене звуть Бухтик Барбула, — тим часом відрекомендувався чужинець. — Барбула — то ім'я мого батька, господаря тутешньої річки. А Бухтиком мене назвали тому, що в дитинстві я плавав не беззвучно, як інші діти водяників, а борсався так, що вода аж пінилася. А тебе кличуть Сергійком, я вже знаю.
І Бухтик посміхнувся до хлопчика такою приязною, довірливою посмішкою, що переляк, який тільки-но охопив Сергійка, почав щезати.
— А звідкіля ти мене знаєш? — запитав він.
Бухтик знову повернувся під душ.
— Одного дощового вечора я зазирнув до вашого вікна, — сказав він, — і підслухав розмову між тобою і тим, як його... Вітьком.
— Я теж тебе пам'ятаю, — сказав Сергійко. — Ти потім побіг до річки.
— Так, — згодився Бухтик. — Ще я вас бачив у затоні.
При цих словах усміхнене обличчя Бухтика зненацька похмурнішало.
— Я сюди, Сергійку, не просто так прийшов, — сказав він. — Я повинен дізнатися, яка небезпека загрожує нашому племені з боку того самого Вітька...
— Про яку небезпеку ти кажеш? — здивувався Сергійко.
Коли Бухтик розповів про те, як Капустін каламутив мотузкою воду затону і які грізні слова говорив при цьому, — Сергійко розреготався так, що в нього навіть сльози з очей покотилися.
— Що з тобою? — стривожився Бухтик. — Ти плачеш чи ти смієшся?
— Бухтику, то ж усе тільки гра! — нарешті видушив з себе Сергійко.
— Як гра? — отетерів Бухтик.
— А так. І ніяка небезпека вам не загрожує, її й не було.
— Оце здорово! — Бухтик аж підстрибнув з радощів. Нараз він пригадав щось, бо знітився. Потім поглянув на Сергійка і сказав: — Знаєш, я дуже винен перед тобою. Ти тільки-но мене врятував від вірної загибелі і про небезпеку пояснив, — а я ж учора навіть пальцем не поворушив, щоб захистити тебе, коли Кусикова охорона налетіла на вас.
— Це коли ми з Вітею в затоні купалися?
— Еге ж.
— Пусте! Нам нітрішечки не було боляче.
— Так я тобі й повірив, — Бухтик скоса позирнув на хлопчика. — Кусик не боляче не кусає.
— Чесне слово, не боляче. Ну, хіба що зовсім трішечки... Слухай-но, Бухтику... як ти стаєш... — Сергійко затнувся.
— Як я стаю видимим — ти про це хотів запитати?
Сергійко кивнув головою.
— Дуже просто. Що там у тебе в кишені?
— Пляшечка. З вітамінами.
— Так от — я беру звідсіля одну вітамінку, ковтаю її — і все гаразд! Правда, ще не дізнався, надовго її вистачає чи ні.
Бухтик знову пірнув під душ і став придивлятися до численних труб і краників.
— Що це у вас? — запитав він.
— Водогін, — пояснив Сергійко.
— Водогін, водогін... — повторив Бухтик. — Розумію. По цих трубах ви ганяєте воду... Ну як, швидко я в усьому розібрався?
— Швидко, — згодився Сергійко.
— Це тому, що я винахідник, — пояснив Бухтик. — Рівного мені в нашій річці немає. А ти чим займаєшся?
— Поки що нічим, — зніяковіло відповів Сергійко. — Я поки що вчуся.
— Хм, вчишся... А ще що ти робиш?
— Ще? Книжки читаю. Вірші всілякі.
— Вірші... — задумливо повторив Бухтик. — А які саме вірші?
Сергійко подумав-подумав і почав:
Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром...
Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику літеру О. Маленький чортик навіть хлюпатися перестав.
— Ух ти! — вихопилося в нього, коли Сергійко дочитав вірша до кінця. — А ще знаєш?
— Знаю. От тільки зараз нічого не можу пригадати.
— Обов'язково пригадай, — попрохав Бухтик. — І ці вірші я перекладу для всіх наших водяницькою мовою. Тобі відомо, що в нас, водяників, є своя мова?
— Я... — затнувся Сергійко. — Тепер знатиму. А цих... ваших... їх багато?
Бухтик лише посміхнувся.
— Вистачає, — відказав він. — Одна Омаша чого варта.
Зненацька в душовій потемнішало. Бухтик кинувся до вікна і радісно заплескав в долоні.
— О! Хмари знову з'явилися! — вигукнув він. — Тепер можна й до затону добігти. Батько, мабуть, місця собі не знаходить. А що я міг вдіяти? Нічого. На осонні я, Сергійку, й десяти кроків не зроблю. Та що я тобі кажу! Ти ж сам все бачив.
— А якщо хмара зійде з сонця тоді, коли ти бігтимеш до затону? — поцікавився Сергійко. — Що тоді буде?
— Буде погано, — сказав Бухтик, і його навіть пересмикнуло. — Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану.
— То я тобі зараз... — Сергійко схопився з місця. — Я тобі зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собі на голову — і ніяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай!
Сергійко вихором влетів до палати. Рушник — ось він! Ні, мабуть, малий буде. А от цей — о, цей підійде!
Він хотів було вийти, як раптом за дверима почулися важкі кроки. Сергійко зачекав, поки вони трохи віддаляться, і обережно подивився в щілинку.
Коридором йшла тьотя Клава. Біля душової вона спинилася і почала прислухатися. Потім голосно постукала:
— Є там хтось?
Їй ніхто не відповів і тьотя Клава пробурчала:
— Знову ці забудьки воду не закрили.
І смикнула на себе дверну ручку.
У Сергійка захолонуло серце. От зараз тьотя Клава побачить, хто там купається — і з нею станеться таке! Таке... Дуже навіть просто втратить свідомість. Хіба ж може людина залишитися спокійною, побачивши перед собою таку істоту, як Бухтика? Звісно, свідомість втратить. Або ще гірше — здійме такий крик, що весь санаторій збіжиться.
Однак все було тихо. А через хвилину двері душової відчинилися і на порозі з'явилася тьотя Клава.
Сергійко з полегшенням зітхнув — вигляд у тьоті Клави був зовсім не переляканий. Мало того; вона міцно тримала за вухо Бухтика, що опирався з усіх сил.
— Зараз же відпустіть мене! — сердито вимагав Бухтик. — Відпустіть, а то гірше буде!
— А от ми подивимося, кому буде гірше, — відповідала на те тьотя Клава. — Зараз ми з Миколою Володимировичем дізнаємося, з якої ти палати. Бач, яким опудалом прикукобився! А коли б хтось з дітей несподівано зустрівся з тобою? Як ти думаєш, чи приємно йому дивитися на таке постраховисько?
— Пустіть мене, — вже жалібніше упрохував Бухтик. — Відпустіть, я більше не буду!
— Так я тобі й повірила, — відповіла тьотя Клава, не відпускаючи Бухтикового вуха.
І тут Сергійко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повітрі. Спочатку в нього розтанули руки. Потім розчинилося його кошлате тіло, голова...