Він розмотав мотузку, затим усівся на моріжку, зазирнув до книжки і заклопотано забурмотів:
— Значить, кручу я цю мотузку, а Біс вилізає з моря і запитує... Я йому відказую отак... потім знову... Так, все ясно... — Вітько звівся на ноги: — А тепер — голосно і з виразом!
Немов батогом, ляснув Капустін кінцем мотузки по воді і грізним голосом почав:
Та от мотузкою хочу море морщить,
Та вас, прокляте плем'я, корчить...
[Переклад М. Т. Рильського.]
Від того дива Барбула міцно притиснувся до дна і вже й не знав, живий він чи мертвий. Старий водяник понад усе вірив у силу всіляких заклинань. А що Вітькові слова належали саме до заклинань — в цьому господар затону не мав ані найменших сумнівів.
А мотузка все описувала і описувала по воді зловісні кола. Інколи вона навіть торкалася голови господаря затону.
А за хороброю Кусиковою охороною давно і слід згинув.
— Чим же ми завинили перед ним? — злякано шепотів Барбула до сина. — За що нам такі напасті?
— Мабуть, за вчорашнє, — так же пошепки відповів Бухтик.
— Тс-сс... О! Знову починає...
Нарешті Вітько Капустін закінчив свою репетицію. Він склав мотузку кружалом, взяв під пахву книжку з казками, кинув на затон останній погляд — і подався геть.
Барбула довго ще сидів мовчки. Лише час від часу здригався від пережитого. Потім сказав:
— Він щось замислив. Голову даю на відсіч, коли не так.
— Може бути, — згодився Бухтик. — А може й не бути.
— В усякому разі, треба знову піти на розвідку. І негайно. Бо що, коли всім нам загрожує смертельна небезпека? Як ти гадаєш?
— Треба йти, — згодився Бухтик і поглянув на небо. Але нічого втішного для себе там не побачив. Сонце хоча й сховалося за хмари, проте дощем і не пахло.
— Може, ти попросиш лісовика Даваню? — запропонував Бухтик.
Та господар затону лише головою похитав.
— Це неможливо.
— Чому?
— Бо він ще вчора подався до сусіднього лісу і невідомо, коли повернеться. Може, завтра, а може, й тоді, коли від нас нічого не залишиться.
— Значить, піду я, — повільно проказав Бухтик. — Більше нікому.
— Так, більше нікому, — з гіркотою підтвердив Барбула. — Аби ти змайстрував мені суходих — я тебе й не просив би ні про що! Сам би пішов туди!
— Але ж його немає...
— Так, немає, — зітхнув Барбула.
— Ну що ж, піду, мабуть, — зітхнув і Бухтик.
Він зачекав, доки сонце не сховається за найбільшою хмарою, і виліз на берег.
ЗНАЙОМСТВО
Сергійко сидів на лавці перед спальним корпусом і думав, чим би зайнятися.
Були ті чудові хвилини між ранковою прохолодою і полудневою спекою, коли сонячне проміння вже прогріло землю, та в тінь ховатися ще не хочеться. В такі хвилини, зрозуміло, найкраще поганяти м'яча на стадіоні, побігати наввипередки чи просто побродити по росяній луговій траві... Проте Сергійко тілько-но вийшов з рентгенівського кабінету і ще не вирішив, яке з цих занять йому найбільше до вподоби.
Сонце припікало все нещадніше, і Сергійко розстебнув комірець сорочки. Звичайно, не завадило б зараз добряче викупатися, проте бігти одному до річки не хотілося, а в душову не дістанешся — там працював слюсар дядько Костя. До Сергійка виразно долітали часті удари молотка, брязкіт заліза, шум і плюскіт води, що лилася з крана.
Згодом тьотя Клава ударила в дзвона. Це означало, що пора приймати ліки.
Сергійко дістав з кишені пляшечку, витрусив з неї одну таблетку на долоню. Таблетка несподівано прослизнула поміж пальців і покотилася по доріжці. Довелося закинути її подалі в кущі, аби вона нікому, особливо тьоті Клаві, не мозолила очі.
— Ось тепер все гаразд, — долинув з душової задоволений голос дядька Костя. Бряжчання припинилося, вода перестала плюскотіти — мабуть, дядько Кость закрив усі крани і пішов.
"Почитати книжку, чи що, — знічев'я подумав Сергійко. — Так, це буде найкраще".
І в ту ж мить у нього за спиною, в бузкових кущах, пролунав тихий шепіт:
— Сергійку!
Сергійко прислухався. Може, то йому лише здалося?
Ні. Хтось його покликав знову.
Цікаво, хто б там міг бути?
Сергійко обійшов лавку, розсунув гілки бузку. І ледве не скрикнув від здивування.
Просто перед ним лежав на землі дивний чужинець. Той самий, що промайнув за вікном того дощового вечора. Кудлатий, немов ведмежа, темне обличчя, ріжки...
Чужинець схопився руками за горло, начебто силився відірвати від нього чиїсь невидимі руки, і не зводив з хлопчика великих, палаючих очей.
Сергійко мимоволі зробив кілька кроків назад. Але тут же схаменувся.
"Може, це якийсь жартівник з драматичного гуртка", — подумав він і запитав:
— Ти на репетицію не запізнишся?
— На яку репетицію? — здивувався чужинець і тут же застогнав: — Ой-ой-ой... Води, Сергійку!
І в цьому вигуку звучав такий непідробний біль, що його годі було зобразити навіть найкращому акторові. Мабуть, незнайомцю і справді було дуже зле.
— Води...
"Не інакше, як у нього сонячний удар", — вирішив Сергійко. Він озирнувся, сподіваючись покликати когось на допомогу. І тут його погляд зупинився на відчиненому вікні душової.
— Лізь сюди! — скомандував він.
Та в чужинця вже не вистачало сил, щоб самому вибратися на підвіконня, і Сергійко підсадив його. Незнайомець виявився досить-таки важким, та й на зріст він був не набагато нижчий від Сергійка.
— Так тут же немає ніякої води! — озираючись, хрипко промовив дивний гість.
— Як це немає?
Сергійко стрибком вибрався на підвіконня, тоді зіскочив на підлогу і відкрив кран.
— Ось бач...
Доказати Сергійко не встиг. Начебто вихор пролетів повз нього. Такий дужий, що Сергійка аж до стіни відкинуло. А дивна істота вже стояла під душем. Вона підставляла пружним струменям свої кошлаті плечі, долоні, закидала голову догори і, захлинаючись від жадібності, все пила і пила воду.
— Ти хоча б роздягнувся, — зауважив Сергійко, обтрушуючись від бризок, що летіли в усі боки. — Де ти бачив, щоб люди купалися в одежі?
— В якій одежі? — здивувалася істота. — Немає в мене ніякої одежі.
"Придурюється, — вирішив Сергійко. — Або, бідолашний, так у роль увійшов, що й вийти вже не може".
І тут він побачив таке, від чого на голові у нього заворушилося волосся. Замість звичайних людських ніг у цього чужинця були копитця... Отже...