— Авжеж, — погодилась вона, вийшла з кімнати і сіла за машинку виправляти помилку.
Трапилось так, що обідав він того дня в клубі за одним столом з молодим англійцем, гірничим інженером, і почув, що той уживає в розмові тільки "щоб", а не "аби". Раніше Пуйний День, звісно, цього б і не помітив, але тепер, під ираженням суперечки з секретаркою, звернув на це увагу й поклав собі з'ясувати справу. Після обіду він спинив Макінтоша, про якого звав, що той учився в коледжі, бо вславився як футболіст.
— Слухай-но, Банні, — спитав Буйний День, — як краще сказати: "Я до вас приїду, щоб уже домовитись про це діло" чи "аби вже домовитись про це діло"?
Колишній славний футболіст думав добру хвилину.
— А кат його знає, — признався він урешті. — А як я кажу?
— Та вже ж "аби домовитись".
— Ну, тоді краще буде "щоб домовитись". Це вже можна сказати напевне. В граматиці я завжди плавав.
Повертаючись до контори, Буйний День зайшов дорогою в книгарню й купив граматику. У себе в кабінеті, поклавши ноги на стіл, він цілу годину скнів над підручником.
— Хай мене курка вбрикне, коли дівчина не має рації, — вголос промовив він, закриваючи книжку. Вперше він відчув, що його секретарка неабихто. Доти вона була для нього тільки людською істотою жіночої статі, частиною устаткування контори. Та коли виявилося, що вона знає граматику краще за ділових людей і тих, які покінчали коледжі, вона стала для нього справді людиною. Здавалось, ніби вона почала так само вирізнятись у його свідомості, як оте "щоб" на сторінці, яку вона надрукувала, і привертати його увагу.
Того дня він навіть примітив, як вона виходила з контори, і вперше постеріг, що в неї зграбна постать і що вона гарно вбрана. Він зовсім не розумівся на тонкощах жіночого туалету, і, звісно, не добачив, що на ній чепурненька блузка та добре пошитий англійський костюм. У нього склалось тільки загальне враження: вона вбрана гак, як треба. Нічого зайвого, нічого недоречного.
— Гарненька чепурушка, — такий був його вирок, коли двері за нею зачинились.
Другого ранку, як звичайно, диктуючи їй ділові листи, він зробив несподіване відкриття, що вона гарно зачісується, хоч нізащо в світі не зміг би змалювати її зачіски. Вона йому просто подобалась, та й годі. Міс Мейсон сиділа між ним і вікном, і він завважив, що волосся в неї ясно-каштанове з легеньким золотаво-бронзовим відтінком. Під блідим сонячним промінням, що падало у вікно, та бронза неначе вогнем горіла, аж любо було дивитись. Цікаво, що досі він ніколи того не помічав, подумав Буйний День.
В одному листі трапилось йому сформулювати фразу, подібну до вчорашньої, що через неї вони засперечались. Згадавши своє змагання з граматикою, він продиктував:
— "Щоб нам з вами дійти згоди в цій справі…"
Міс Мейсон мимоволі скинула на нього очима, очевидячки здивована, та зразу ж опустила їх і вже чекала, що він продиктує далі. Але Буйний День устиг розгледіти, що вони в неї сірі. Згодом йому довелось дізнатися, що в тих сірих очах виблискують ще й золоті іскринки. Одначе й тепер він дуже здивувався: йому враз спало на думку, що він досі мав її за брюнетку з карими очима.
— Таки ваша правда була, — признався він, осміхнувшись сором'язливо, що зовсім не пасувало до його суворих індіанських рис.
За те його винагороджено ще одним поглядом і вдячною усмішкою. Цього разу він переконався, що очі в неї справді сірі.
— Та однаково, якось чудно, далебі, — ніби з жалем договорив він.
Міс Мейсон уже відверто засміялася.
— Ой, перепрошую, — квапливо вибачилась вона, та враз і зіпсувала все, додавши — Ви мене так насмішили!
Буйний День трохи збентежився — може, скорше від того сонця, що горіло їй на кучерях.
— Я зовсім не жартую, — сказав він.
— Тим-то я й засміялась. Та однаково, за граматикою так краще.
— Гаразд, — зітхнув він. — "… Щоб нам з вами дійти згоди в цій справі…" — написали? — І почав диктувати далі.
Незабаром він зробив відкриття, що на дозвіллі, коли нема роботи, вона читає книжки або журнали, а то береться за якесь жіноче рукодільство. Одного разу, проходивши повз її стіл, він узяв томик віршів Кіплінга і здивовано перегорнув кілька сторінок.
— Ви любите читати, міс Мейсон? — спитав він, кладучи книжку на місце.
— О, дуже люблю! — відповіла вона.
Іншого разу то виявилась книжка Уеллса "Колеса фортуни" [8].
— Про що тут пишеться? — спитав Буйний День.
— Та це просто роман. Любовна історія.
Вона замовкла, але він усе стояв, ніби чекаючи дальшого пояснення.
— Про одного простого лондонського юнака, крамарчука з мануфактурної крамниці. У відпустку він поїхав подорожувати велосипедом і дорогою закохався в дівчину з далеко вищого кола. Мачуха її відома письменниця, і таке інше. Дуже цікава історія, сумна, навіть трагічна. Може, хочете самі прочитати?
— Ну, а вони побралися? — спитав Буйний День.
— Ні, в тому ж бо й уся річ. Він не…
— Отже, вони так і не побрались, і ви прочитали всю книжку, цілу сотню сторінок, аби дізнатись про це? — промоїни) зчудовано Буйний День.
Дівчині, видимо, стало і смішно, й досадно.
— Адже ж ви читаєте ваші гірничі та біржові бюлетені цілими годинами? — заперечила вона.
— Так, але я дещо використовую з них. Це зовсім інша справа. Мені це дає гроші. А ви що маєте з своїх книжок?
— Нові погляди, нові думки, життя.
— Все це не варте й цента.
— А по-моєму, життя дорожче за гроші, — не погодилась вона.
— Та звісно, коли це вас тішить… — сказав він по-чоловічому поблажливо. — Коли так, то чого ж бо ще треба! А смак у кожного свій.
Незважаючи на певність своєї переваги, йому майнула в голові думка, що ця дівчина знає силу всякої всячини, і він на мить почувся трохи як варвар, що зіткнувся лице в лице з проявом незмірно вищої культури. Для Буйного Дня культура не мала ніякої ціни, а проте його збентежило невиразне почуття, що в ній, у тій культурі, заховано більше, ніж він уявляв.
А ще згодом він побачив у секретарки на столі книжку, йому знайому, він пізнав її з обгортки. Цього разу він не спинився. То була книжка одного журналіста про Клондайк. Він знав, що там згадується й про нього, є там і його фотографії; іще він знав, що там є сенсаційний розділ про самогубство однієї жінки, тієї самої, що "не діждалася Буйного Дня".