Буйний День

Страница 42 из 92

Джек Лондон

Отак Буйний День став щасливим ділком. Але він не взявся оббирати робітників. До такого діла в нього не тільки не лежало серце — воно було йому просто нецікаве. Вони ж бо такі тупоголові, і так легко з ними впоратись, однаково, що стріляти вгодованих ручних фазанів у англійських заповідниках, про які йому траплялося чути. Далеко цікавіший спорт — підстерігати розбагатілих грабіжників і відбирати в них їхню здобич. Це його й тішить, І хвилює, а часом бійка буває з біса гаряча. Як легендарний Робін Гуд, Буйний День грабував багатих і потроху наділяв бідаків. Але доброчинець із нього був своєрідний. Велика сила людського горя нітрохи не зворушувала його. Такий уже вічний, незламний лад. Так водиться споконвіку. Доброчинних установ і професійних спекулянтів філантропією він не терпів. І не для того він давав, щоб відкупитись від свого сумління. Він нікому нічого не винен, отож повертати чи відшкодовувати не має чого. Коли він щось комусь давав, то давав з доброї волі, від щирого серця, від своєї щедрості. І допомагав він тільки тим, кого знав сам. Він нічого не жертвував на потерпілих від землетрусу в Японії чи на літні табори для дітей нью-йоркської бідноти, але на цілий рік забезпечив ліфтера Джонса, давши йому змогу написати книжку. Він послав у Арізону хвору на сухоти дружину офіціанта з готелю "Св. Франціск", а коли лікарі сказали, що їй уже нема рятунку, — послав туди й чоловіка, щоб пробув із нею останні хвилини. А то якось він купив у одного в'язня кілька гнуздечок, сплетених з волосіні. Той розказав про це своїм товаришам, і врешті Буйному Дневі почало здаватися, що добра половина мешканців в'язниці взялася плести такі гнуздечки для нього. Він купував їх усі, платив від двадцяти до п'ятдесяти доларів за кожну і завішав ними всі стіни своєї спальні; вони були справді гарні й сумлінно зроблені.

Суворе життя на Юконі не озлобило Буйного Дня. Для цього потрібна була цивілізація. У хижій, безжальній грі, що він її тепер провадив, його добродушність непомітно зникла так само, як зникла і його тягуча західна говірка. Мова його зробилась різка, поривчаста, і такий самий став його розум. За невпинною шаленою грою йому чимдалі менше залишалося спокійних, безтурботних годин. Зміна ця відбилась і на лиці. Риси його стали твердіші. Рідше з'являлась весела рисочка біля уст і усмішка в зморщечках коло очей. У тих очах, чорних і блискучих, як в індіянина, тепер часто загорялись хижі іскри свідомості своєї сили. Як і раніше, він був повний життя, від усієї його істоти воно аж пашіло, але то була життєва снага переможця, що топче під ноги переможеного. Змагаючись із стихією, він не відчував у ній ворога; однак тепер він змагався з людьми, такими, як сам. Усі злигодні, всі труднощі суворого життя на Півночі не залишили на ньому таких слідів, як оця гостра й запекла боротьба зі своїми ближніми.

Іноді до нього все ж поверталась давня його безтурботність, хоч не вельми часто, і була вона трохи штучна, бо викликали її здебільшого передобідні коктейлі. На Півночі він пив побагато, але вряди-годи. А тепер почав пити регулярно, день у день. До цього він призвичаївся несвідомо — сам спосіб життя штовхав його на те. Коктейлі його заспокоювали. Він не доміркувався до того, просто відчував потребу на час скидати з себе напругу, в якій тримали його ризиковані, зухвалі біржові операції, і помалу виявив, що такий перепочинок дають йому коктейлі. Вони ніби муром відгороджували його від усього. Він не пив ні вранці, ні за роботою, але щойно кидав контору, відразу зводив довкола своєї свідомості той мур з алкоголю. Контора враз ніби переставала існувати. Після перерви на обід вона на годину-дві відживала, та тільки-но зачинялись її двері, він знов ховався за своїм муром. Звісно, мавши велике самовладання, він утримувався від ниття, коли треба було йти на діловий обід або нараду, де він мав зустрітися з ворогами чи спільниками, розробляти чи здійснювати план якоїсь кампанії. Але щойно справу скінчено, він замовляв завсідне своє мартіні подвійною порцією і у високій склянці, щоб ніхто не здогадався.

РОЗДІЛ VI

Діді Мейсон увійшла в життя Буйного Дня майже непомітно. Спочатку він ставився до неї так само байдуже, як до меблів у конторі, й до хлопця-посланця, й до Моррісона — свого вірника і єдиного клерка, й до всіх неодмінних прикмет місця, де орудує своїми ділами надлюдина. Якби перші місяці служби Діді Мейсон хто спитав Буйного Дня, які в неї очі, він не знав би, що відповісти. Через те, що вона була не білява, а шатенка, в його підсвідомості склалось невиразне уявлення, ніби вона чорнява. Так само несвідомо гадалось йому, що вона не худорлява, хоча він не міг би сказати, чи вона гладка. А як вона вбирається, — про це він узагалі ніякої думки не мав. Він-бо не знався на жіночих убраннях та й не цікавився ними. Певно, якось-таки вбирається. Для нього вона була тільки міс Мейсон і все. Правда, він знав, що вона вправна як секретарка й дуже ретельна, але й це враження було зовсім невиразне. Йому не доводилось мати діла з іншими секретарками, і він гадав, що вони всі мусять бути і вправні, й ретельні.

Раз, підписуючи листа, він натрапив на слово "щоб" — замість звичного йому "аби". Він переглянув ще кілька сторінок подібного змісту й повсюди знайшов "аби". Оте "щоб" було єдине. Воно йому різало очі. Він двічі натиснув ґудзика на столі, й до кабінету ввійшла Діді Мейсон.

— Хіба я так диктував, міс Мейсон? — спитав він, простягуючи їй листа й показуючи на те нещасливе слово.

Тінь досади пробігла по обличчі дівчини, вона винувато знітилась.

— Так, це я помилилася, — сказала вона, — вибачте… Проте, знаєте, це зовсім не помилка, так навіть краще, — додала вона похапцем.

— Звідки ви це взяли? — насупився Буйний День. — А мені воно зовсім чудно.

Дівчина вже дійшла була до дверей, але раптом обернулась.

— І все ж так краще казати, — промовила вона, дивлячись на листа, що держала в руці.

— Виходить, що я ввесь час помиляюсь, коли кажу "аби"?

— Авжеж, — відповіла вона сміливо. — Це у вас говіркове. То, може, повиправляти?

— "У понеділок я сам до вас прийду, щоб уже домовитися про це діло", — вголос прочитав Буйний День з листа, прочитав повільно, з серйозним виглядом, уважно прислухаючись до власного голосу. — Ні, не краще так, міс Мейсон! — він похитав головою. — Далебі, зовсім чудно слухати. Чому до мене ніхто так не пише? Чому всі кажуть "аби"— і освічені люди теж? Хіба не правда?