– По Грабова… Каретою… Мерщій! – вигукнула й собі Тоні, ледве зводячи дух.
Усі кинулися вниз, через малу їдальню до спальні.
Але Йоганн Будденброк був уже мертвий.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Розділ перший
– Добрий вечір, Юстусе, – мовила пані Елізабет. – Як там у тебе, все гаразд? Сідай.
Консул Крегер ніжно обняв її і потиснув руку старшій небозі, що також сиділа у великій їдальні. Йому тепер було десь років п'ятдесят п'ять, і останнім часом, крім невеличких вусів, він запустив ще й густі округлі баки, зовсім сиві. Велику рожеву лисину йому прикривало кілька старанно зачесаних ріденьких пасом волосся. На рукаві елегантного сурдута чорніла широка жалобна стрічка.
– Ти чула, Бетсі, останню новину? – запитав він. – Тобі, Тоні, вона буде особливо цікава. Одне слово, наша ділянка за міською брамою продана… Кому? Навіть не одному. покупцеві, а двом; дім завалять, землю поділять, перегородять парканом, а тоді праворуч збудує собі халабуду крамар Бентьєн, а ліворуч крамар Сервисен… Ну що ж, боже поможи!
– Який жах! – вигукнула пані Грюнліх, згорнувши руки на колінах і звівши очі до стелі. – Дідусева ділянка!; Ну, тепер вона пропала. Адже вся її краса якраз у тому й полягала, що вона була така простора… Може, занадто простора, але саме це надавало їй аристократизму. Великий садок збігає аж до річки… в глибині – будинок… каштанова алея… Отже, тепер її поділять, Бентьєн стоятиме в одних дверях з люлькою в зубах, а Сервисен у других. Що ж, дядьку Юстусе, я також скажу: боже поможи. Тепер уже, мабуть, ніде не знайдеться такого аристократа, щоб йому потрібна була ціла ділянка. Добре, що дідусь до цього не дожив…
В домі панував сумний, гнітючий настрій, і Тоні не зважувалась виповісти своє обурення вагомим, крутим словом. Розмова ця відбувалася в день оголошення заповіту, через два тижні після консулової смерті, о шостій годині вечора. Пані Будденброк запросила брата на Менгштрасе, щоб він разом з Томасом і паном Маркусом, їхнім повірником, ознайомився з останньою волею небіжчика й фінансовим станом фірми. Тоні заявила, що вона також візьме участь в обговоренні заповіту, – мовляв, це її обов'язок перед фірмою і родиною, – і подбала, щоб ця подія була вряджена якнайурочистіше. Вона засунула на вікнах завіси і засвітила всі свічки у великих позолочених канделябрах, дарма що на засланому сукном обідньому столі горіли вже дві парафінові лампи. Крім того, вона порозкладала на столі цілі купи чистого паперу і заструганих олівців, хоч ніхто не знав, навіщо все це потрібне.
Чорна сукня надавала їй дівочої гнучкості. І хоч Тоні, може, найтяжче за всіх переживала смерть консула, що останнім часом був їй так щиро, по-людському близький, хоч. вона ще й нині, згадавши його, двічі гірко плакала, а все ж на думку про цю невеличку родинну нараду, про поважну розмову, в якій вона сподівалася гідно взяти участь, її вродливе личко порожевішало, в очах з'явився жвавий блиск, а рухи сповнилися радості й значущості… Натомість пані Елізабет, виснажена переляком, горем, безліччю формальностей, пов'язаних з похороном, мала такий вигляд, наче після важкої хвороби. Її обличчя, обрамлене чорними стрічками від чепчика, здавалося ще блідішим, блакитні очі ніби згасли. Проте в гладенько зачесаних рудуватих косах і тепер не було жодної сивої волосинки. Чи їй і досі допомагав паризький настій, чи то вже була перука? Про це знала тільки мамзель Юнгман, але вона не зрадила б таємниці навіть рідним дочкам пані Елізабет.
Вони сиділи в кінці столу й чекали на Томаса і пана Маркуса, що мали прийти з контори. На ясно-блакитному тлі шпалер гордо біліли на своїх п'єдесталах понамальовувані скульптури богів.
– Справа ось у чому, любий Юстусе, – почала пані Елізабет. – Я тебе запросила сюди… Одне слово, йдеться про Клару, нашу найменшу. Дорогий небіжчик, царство йому небесне, заповів мені вибрати опікуна, якого їй треба ще три роки. Я знаю, ти не любиш, щоб тебе обтяжували зайвим клопотом. Ти маєш свої обов'язки перед дружиною, перед синами…
– Перед сином, Бетсі.
– Авжеж, Юстусе, але треба бути милосердними християнами. Сказано ж бо: "Як і ми прощаємо винуватцям нашим". Подумай про отця небесного.
Брат здивовано глянув на неї. Досі такі сентенції вія чув тільки з уст небіжчика консула…
– Словом, – повела вона далі, – цей милосердний обов'язок не справить тобі великих труднощів… Отож я хотіла попросити, щоб ти взяв на себе опікунство над Кларою.
– Звичайно, візьму, Бетсі, залюбки! А чого ж це її самої не видно? Вона гарна дівчинка, може, тільки занадто поважна…
Покликано Клару. Вона ввійшла повільно, бліда, одягнена в чорне. Рухи в неї були стримані, меланхолійні. Після батькової смерті вона майже весь час молилася в своїй кімнаті. Її темні очі застигли, наче вона скам'яніла з горя і страху перед богом.
Дядько Юстус, галантний, як завжди, підвівся їй назустріч і, подаючи руку, майже вклонився. Потім, як годилося в такому випадку, сказав кілька співчутливих слів, пані Елізабет поцілувала дівчинку в непорушні вуста, і вона вийшла з кімнати.
– Що там поробляє твій Юрген? – знову озвалася пані Елізабет. – Як він себе почуває у Вісмарі?
– Добре, – відповів Юстус Крегер і, стенувши плечима, сів. – Я думаю, що він знайшов своє місце в житті. Він непоганий хлопець, Бетсі, чесний, але… після того, як йому вже вдруге не пощастило з екзаменами, це була найкраща рада… Юриспруденція його не цікавила, а посада на пошті у Вісмарі не така вже й погана… Слухай, Бетсі, кажуть, що твій Христіан вертається?
– Так, Юстусе, вертається, дай йому боже щасливої дороги! Ох, це ж така далечина! Хоч я написала йому другого дня після Жанової смерті, але він ще не скоро отримає листа, а тоді йому треба буде майже два місяці плисти вітрильником. Проте він повинен вернутися, я так хочу цього, Юстусе! Правда, Том каже, що Жан ніколи не погодився б, щоб він кинув своє місце у Вальпарайсо і приїхав… Але ж сам поміркуй: уже майже вісім років, як я його не бачила! А тут ще й таке горе… Ні, я хочу, щоб вони в ці тяжкі дні були всі коло мене. Яка б мати не захотіла цього…
– Ну звичайно, – відповів консул Крегер, помітивши на очах у сестри сльози.