– Ти береш свою палеринку, Тоні? – знову запитала Клара. – Вона в тебе змокне, як піде дощ. А шкода, палеринка нова, по-моєму, вам краще було б відкласти свою прогулянку…
– Ні, – заперечив Том. – Кістенмакери ж прийдуть. Нічого не буде… Надто швидко падає барометр!.. Зніметься вітер, лине дощ… але ненадовго. Тато ще не готовий, то й добре. Ми можемо спокійно перечекати негоду.
Пані Елізабет злякано підняла руку.
– Ти гадаєш, що надходить буря, Томе? Ох, ти ж бо знаєш, як я її боюся.
– Ні, – відповів Том. – Я вранці розмовляв на пристані з капітаном Клотом. Він, ніколи не помиляється. Буде раптова злива, навіть без великого вітру.
Другий тиждень вересня приніс запізнілу спеку. Віяв південно-східний вітер, і місто знемагало від спеки дужче, як у липні. Над дахами здіймалося дивне, темно-синє небо, над обрієм блякле, наче в пустелі; а після заходу сонця будинки та бруківка на вузеньких вулицях випромінювали задушливе тепло, мов груба. Але сьогодні вітер зненацька подув із заходу, і водночас почав швидко падати барометр. Більша частина неба була й досі блакитна, але його поволі затягали сизі хмари, купчасті, пухкі, мов подушки.
Том додав:
– Мені здається, що дощ і не завадив би. Ми хтозна-як потомилися б, якби довелось іти в таку задуху. Це якась неприродна спека. В По такої ніколи не було…
Тієї миті до кімнати зайшла Іда Юнгман, ведучи за руку малу Еріку. Дитина, одягнена в щойно випрасувану ситцеву сукенку, пахла крохмалем та милом і мала дуже кумедний вигляд. Рожевий колір обличчя і очі вона успадкувала від пана Грюнліха, але верхню губу мала Тонину.
Шановна Іда була вже геть сива, майже біла, хоч недавно переступила за сорок. Це це вже в неї була родинна риса: той дядько, що помер від гикавки, встиг посивіти в тридцять років. Зате її маленькі карі очі дивилися так само віддано, жваво й пильно. Іда вже двадцять років жила в Будденброків і пишалася тим, що стала незамінна в домі. Вона наглядала за кухнею і коморою, за білизною і порцеляною, робила важливіші закупки, читала книжечки маленькій Еріці, шила сукенки її лялькам, допомагала їй готувати уроки, а опівдні, прихопивши пакуночок бутербродів, забирала її зі школи і вела гуляти на Млиновий вал. Не було такої дами в місті, що не казала б пані Елізабет або її дочці: "Яку ж ви маєте золоту мамзель, голубко! Боже, це ж справжній скарб! Двадцять років у домі… І вона й у шістдесят, навіть старшою буде ще моторна! Ці худорляві люди… А які віддані очі! Я заздрю вам, люба моя!"
Проте Іда Юнгман і сама знала собі ціну, знала, хто вона, і коли на Млиновому валу якась звичайна нянька з дитиною сідала до неї на лавку й хотіла почати розмову, як рівна з рівною, мамзель Юнгман казала: "Еріко, серденько, тут дме", – і йшла звідти геть.
Тоні обняла доньку й поцілувала в рожеву щічку, а пані Елізабет, що занепокоєно стежила за дедалі темнішим небом, неуважно всміхаючись, простягла малій руку долонею вгору. Пальцями лівої руки вона нервово тарабанила по канапі, а світлі очі її весь час тривожно зверталися до вікна.
Еріку посадили коло бабусі, а Іда примостилася на краєчку крісла і взялася до плетива. Так вони мовчки сиділи кілька хвилин і чекали на консула. Повітря було задушливе. За вікнами зникла остання латка блакиті, і над містом нависло низьке, важке темно-сіре небо, що віщувало бурю. Барви кімнати, відтінки на краєвидах і шпалерах, жовтизна меблів і завіс потьмарилися, шовк на Тониній сукні перестав мінитися, а очі людей ніби згасли. І вітер, західний вітер, який щойно шумів у деревах коло Марийської церкви і гнав темними вулицями невеличкі вихори куряви, зненацька вщух. На хвилю запала мертва тиша.
І враз почалася та мить… Сталося щось нечуване, страшне. Задуха ніби подвоїлася, тиск атмосфери за якусь секунду так навально збільшився, що всім забило дух, серце здавило, мозок сповнився ляком… Надворі пролетіла ластівка, так низько над бруківкою, що аж черкнула її крильми. І той незбагненний тиск, ту напругу, ту чимраз важчу млість годі було б стерпіти, якби вони потривали ще бодай одну мить. Та коли гніт з неймовірною швидкістю досяг своєї найбільшої сили, настало відпруження, спад… малесенький спасенний злам, що відбувся без жодного звуку, а все ж, здавалося, його було б чути, якби тієї самої миті, навіть не попереджений шурхотом перших крапель, не линув такий дощ, що в ринвах запінилась вода, а на тротуарах забризкали цілі водограї.
Томас, навчений хворобою прислухатися до реакції своїх нервів, тієї дивної секунди нахилився, підняв руку до чола й викинув цигарку. Він обвів усіх очима: чи вони також відчули й помітили те саме? Йому здалося, ніби якесь подібне почуття промайнуло на материному обличчі, решта ж, мабуть, нічого не завважили. Пані Елізабет глянула на густу завісу дощу, що цілком заслонила Марийську: церкву, й полегшено відітхнула:
– Слава тобі господи!
– Ну от, – озвався Том. – За дві хвилини стане прохолодніше. Тепер надворі капатиме з дерев, доведеться пити каву на веранді. Тільдо, відчини вікно.
Шум дощу ввірвався до кімнати. Надворі діялося щось незвичайне: все шурхотіло, хлюпало, дзюркотіло й пінилося. Знову знявся вітер, він весело нападав на густу запону, роздирав її, грався нею. Кожна хвилина приносила дедалі більшу прохолоду.
Раптом через ротонду промчала покоївка Ліна і так навально влетіла до кімнати, що Іда Юнгман поспішила присадити її докірливим вигуком:
– О господи, хіба ж так можна!
Невиразні блакитні очі Ліни були витріщені з ляку, якусь мить вона ворушила губами й нічого не могла сказати.
– Ох, пані, ходіть швидше… Боже мій, я так настрахалася…
– Ну от, – мовила Тоні, – знову щось розбила! І, напевне, якусь гарну порцеляну! Ну, мамо, ваші слуги…
Проте дівчина нажахано пробелькотіла:
– Ой ні, мадам Грюнліх… Якби так… А то з паном! Я хотіла принести йому черевики, а пан консул сидить у кріслі й не може слова сказати, тільки стогне, і бачу, що йому дуже зле, що пан консул геть пожовтів.
– По Грабова! – крикнув Томас дівчині і слідом за нею метнувся до дверей.
– О боже мій, боже! – заголосила пані Елізабет і, молитовно склавши руки, вибігла з кімнати.