Чого ж боявся Томас Будденброк?.. Нічого… Нічого певного. Ох, якби треба було остерігатися чогось реального, простого, брутального! Він заздрив стороннім людям, які так просто дивилися на цю справу. Та сам він, коли отак сидів, підперши голову руками й болісно дослухаючись до кожного звуку, сам він дуже добре знав, що "зрада", "порушення подружньої вірності" – не ті слова, які б могли точно визначити співучу, бездонну тишу нагорі.
Часом, коли він поглядав на сірі дахи будинків за вікном і на перехожих на вулиці, коли очі його спинялися на ювілейному подарунку – портретах предків, коли вія думав про історію своєї родини, то казав собі, що це вже кінець усьому, що для цілковитого краху тільки цього ще й бракувало. Так, бракувало ще, щоб його особа стала посміховиськом, а родинне життя було в усіх на язиці… Але ця думка майже заспокоювала його, бо здавалась йому простою, ясною, здоровою, сповненою глузду і змісту порівняно з роздумами над тією ганебною загадкою, таємничим скандалом там, нагорі.
Він не витримував тієї муки, відсував крісло, виходив з контори і підіймався нагору. Куди ж йому податися? До салону? Невимушено й трохи зверхньо привітатися з паном фон Тротою, запросити його на вечерю і, як уже бувало кілька разів, почути відмову? Бо ж найгірше було те, що лейтенант весь час його уникав, відмагався майже від усіх офіційних запрошень і волів приходити особисто до пані Будденброк, сидіти з нею віч-на-віч…
Перечекати? Десь, скажімо, в кімнаті для курців, перечекати, поки він піде, і тоді стати перед Гердою, порозмовляти з нею, змусити її говорити? Але Герду не змусиш говорити і не порозмовляєш з нею. Та й про що? Їхній зв'язок грунтувався на взаємному розумінні, пошані й довір'ї. Не треба виставляти себе на глум ще й перед нею. Удавати з себе ревнивого – значить погодитись, що люди мають слушність, викликати скандал, розголосити його… А чи ж він ревнував? До кого? До чого? Ох, зовсім не те! Ревність – сильне почуття, воно штовхає на якусь дію, може, хибну, шалену, але та дія захоплює тебе й приносить полегкість. А він… ох ні, він відчуває не ревність, а тільки страх, болісний, гнітючий страх…
Сенатор підіймався до своєї прибиральні, витирав чоло одеколоном і знов спускався на другий поверх з твердим наміром будь-що порушити мовчанку в салоні. Та коли він уже брався за чорну, з позолотою клямку білих дверей, там раптом здіймалась буря звуків.
І він відступав, спускався службовими сходами вниз, ішов вестибюлем і прохолодним подвір'ям у садок, знову вертався, спинявсь на хвильку то перед набитим ведмедем, то на завороті парадних сходів, перед акваріумом з золотими рибками, і ніде не міг заспокоїтись, усе вичікував, дослухався, пригнічений соромом і горем, гнаний страхом перед таємним і відвертим скандалом…
Одного разу, такої от хвилини, коли сенатор стояв на третьому поверсі, схилившись на поруччя, і дивився вниз, на освітлені сходи, де залягала тиша, малий Йоганн вийшов із своєї кімнати і східцями "балкона" спустився в коридор. Він мав якусь справу до Іди Юнгман. Тримаючи книжку під пахвою, не підводячи очей, він уже хотів, тихо привітавшись, поминути батька, але сенатор озвався до нього?
– Ну, Ганно, що ти поробляєш?
– Готую уроки, тату. А це йду до Іди, хочу прочитати їй свій переклад…
– І як ідуть уроки? Що тобі задано?
Ганно, й далі не підводячи очей, але намагаючись говорити чітко, ясно і впевнено, ковтнув слину і сказав:
– Нам задано перекласти розділ з Непота, переписати начисто рахунок, вивчити правило з французької граматики, річки Північної Америки… виправити твір…
Він замовк, засмучений тим, що не вставив "і" перед словами "виправити твір" і не знизив голосу – адже більше не було чого перераховувати. Отже, вся відповідь знову вийшла уривчаста й недокінчена.
– Більше нічого, – додав він якомога твердіше, але не глянув на батька.
Та батько начебто не звернув на це уваги і взагалі, мабуть, не слухав його відповіді. Він тримав Ганно за вільну руку, неуважно, неквапом обмацував ніжні суглоби и мовчав.
І раптом Ганно почув таке, що аж ніяк не стосувалося до розмови: тихий, несміливий, тремтячий, майже благальний голос, якого він ніколи ще не чув. І все ж то був батьків голос:
– А лейтенант уже дві години сидить у мами, Ганно…
І ти ба – на звук того голосу малий Йоганн звів свої золотаво-карі очі – великі, ясні, повні любові, – і глянув, як ніколи досі, просто батькові в обличчя, в те обличчя з почервонілими повіками під русявими бровами, з блідими, трохи одутлими щоками, впоперек яких стирчали витягнені щипцями вуса. Бозна, скільки він зрозумів. Одне тільки можна сказати напевне: вони обидва відчули, що тієї миті, коли їхні погляди зустрілися, між ними зникла всяка відчуженість, холод, усяка скутість і непорозуміння, що Томас Будденброк тепер і надалі, коли йтиметься це про енергію, діловитість і бадьорість, а про страх і терпіння, може твердо покладатися на синову довіру й любов.
Сенатор не помітив цього, не захотів помітити. На ту пору він суворіше, ніж будь-коли, вводив Ганно в практичне життя, готуючи його до майбутньої діяльності, перевіряв його розумові здібності, вимагав рішучих доказів, що хлопцеві подобається його майбутній фах, і впадав у гнів від кожного вияву опору і байдужості… Бо Томас Будденброк, маючи сорок вісім років, дійшов висновку, що дні його пораховані, і почав призвичаюватись до думки про близьку смерть.
Його здоров'я погіршало. Віл погано спав, не мав апетиту, мерз, як завжди, в голові йому наморочилось, тож доводилось часто звертатися по пораду до доктора Ланггальса. Але він не міг примусити себе дотримуватись тих порад. Не вистачало сили волі, підірваної роками невдач у торгівлі і психічним виснаженням. Він почав довго спати вранці, хоч щовечора сердито вирішував устати зарані, щоб, як радив лікар, прогулятися перед чаєм. Та на такі прогулянки він ходив усього двічі або тричі… І так з усім. Постійне напруження волі без жодних наслідків і без ніякого вдоволення підривало його самоповагу і вкидало в розпач. Він не міг відмовитись від приємного запаморочення, яке йому давали тоненькі, міцні російські цигарки, що їх він з ранньої молодості безліч викурював кожного дня. Він так і сказав докторові Ланггальсу: