Наталя Павлівна (сумно). Знаєте що, Іване Стра-тоновичу, все так склалось, що нам неможливо балакать. Чи я винна, чи що інше, я не знаю та й не хочу знати. Єдине, що лишається — це, справді, покликать Андрія. Карповича, дать йому листи, сказать усе, що ви чули... і... кінець.
Іван Стратонович. І ви так легко на це згоджуєтесь?
Наталя Павлівна. Тепер згоджуюсь. Іван Стратонович. Що значить "тепер"?
Наталя Павлівна мовчить.
Іван Стратонович. Коли вже виходу іншого немає.
Наталя Павлівна (стомлено). Ні, не того.
Іван Стратонович (якийсь час пильно дивиться на неї, потім хрипло сміється). Ха-ха-ха! Ще, чого доброго, почую, що мене люблять... Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна (тихо, сумно). Так, я вас люблю, Іване.
Іван Стратонович. Ну, от! Ха-ха-ха! Ні, чекайте! Ні, це вже, дійсно, така безодня брехні, така страшна, нахабна прірва брехні, що... Та як у вас духу стає говорити це після того, що я чув... Ну, це, знаете!.. Ось куди хилився весь трюк. Придумала в один мент. Нічого, ловко!
Наталя Павлівна (встаючи, гордо, різко). Іване Стратоновичу! Я у вас нічого не прошу, нічого злого вам не зробила. Я сказала те, що єсть. Сміятись над цим я не дозволю! Можете кликать Андрія сюди й говорить йому все. Я нерозумно зробила, що сказала, а я повинна була знать, що говорить це в моєму становищі — безумство. Ну, та до багатьох безумств ще одне. Хай так. Але сміятись над тим, що мені... Ну, годі, кличте Андрія.
Іван Стратонович (машинально). Яка безодня хитрості, лукавства.
Наталя Павлівна. Іване Стратоновичу!!
Іван Стратонович. Ну, тут дійсно, загубиш голову! Так ви любите мене?
Наталя Павлівна. Ні, не люблю! Годі. Нема про що балакать. Кличте Андрія. Кінець, так кінець!
Іван Стратонович (тре лоба). Фу, чор-рт! Тут, дійсно, голову загубиш! І ви думаєте, що я вам повірю?!
Наталя Павлівна. Я нічого не думаю і думать не хочу. Забудьте те, що я вам сказала, це був "трюк, фокус", як ви говорите, я це придумала для того, щоб вас обдурить, вимануть у вас листи і зберегти свій автомобіль і килими. Ну, от.
Іван Стратонович (крізь зуби). Так. Новий хід якийсь. Хм! Так кликать Андрія? Наталя Павлівна. Кличте.
Іван Стратонович. Так... Щире каяття буде... Сльози... Добрячий Андрій Карпович великодушно простить, і... автомобіль вирятувано. Так. Досить ловко. Ну, так ми маємо також ще один хід. І це вже буде вам мат, високоповажана добродійко. Мат, чуєте? Ви не забули, мабуть, що я маю на Андрія Карповича вексельок, який він мені по своїй великій занадтій чесності видав. Тепер я його пред'явлю ко взисканію, скажемо, хоч завтра і післязавтра вся майстерня буде описана й запечатана, і моторчик ваш, що мусить привезти вам автомобільчик, тю-тю! Що? Шах і мат?
Наталя Павлівна. Ви цього не зробите!
Іван Стратонович. Дошкулило? (Ніжно). А то ж чому не зроблю?
Наталя Павлівна. Вони не винні!
Іван Стратонович. О, мені нема діла до пішок, коли треба дати мат королю. Хай гинуть. (Люто). Хай гине все! Все зруйную: себе, їх, але й ти підеш з нами! Чуєш?! Хай гине моя робота, надії, все, ну зате... мат!
Наталя Павлівна закриває лице руками.
Іван Стратонович. Що? Мат, мат, ходів нема більше... Ха-ха-ха! Вона мене любить. Дума, досить їй сказати, і вже все, вже впаду до ніг її й поповзу! О! Я не Тось ще, слава богу! Вона мене любить... Яке нахабство!
Наталя Павлівн а. Яж вам сказала, що це брехня. Чого ж вам треба?
Іван Стратонович (шипить). Я й сам знаю! "Сказала"... Сказала, як побачила, що не вигоріло.
Наталя Павлівна. Яз самого початку це бачила.
Іван Стратонович. І все-таки сказала? Вирвалось з душі?
Наталя Павлівна. Як ви мене мучите! Кінчайте швидше.
Іван Стратонович. Ви мене рік мучили! Дайте ж і мені помучить. О, проклята!.. (Ходить по хаті. Зупиняється). Ну, добре... Мені цікаво... Ви мене теж давно любите?
Наталя Павлівна (з мукою). Іване Стратоновичу, навіщо мучить і себе, і мене! Все одно ви ні одному слову не повірите. Не треба. Годі.
Іван Стратонович. Я мучусь? Ха! Я просто з цікавості питаю. Мені інтересно, які б ви ходи робили, якби я повірив вам. Ну, допустіть, що я вірю кожному вашому слову. Ну?
Наталя Павлівна (глибоко зітхає). Я вас не люблю. От весь мій хід.
Іван Стратонович (хапає її за руку, з ненавистю). Ну, говори ж! Говори, бреши, давно любиш?
Наталя Павлівна (з ніжною ласкою гладить його по голові). Бідний мій, бідний!
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Жалко? Ну-ну. От, от! Ну, ще! Ну, що далі?
Наталя Павлівна. Я невинна, Іване, що так склалось, бачить бог, невинна...
Іван Стратонович. Навіть "бог", ну-ну...
Наталя Павлівна. Господи! Могла я думать? Такий завжди суворий, хмурий, лишнього слова не почуєш від нього...
Іван Стратонович. Так, так...
Наталя Павлівна. І стільки видно пережитого страждання. Я знаю все, Іване. І як ви поховали свою наречену, як ви голодували, знаю всю вашу самоту й остервені-лість проти людей. Але я не могла підійти до вас. Я зовсім не думала...
Іван Стратонович. І щоб утішитись, полюбили Тося...
Наталя Павлівна (мент мовчить, закусює губи, рішуче). Тося? Ех, Іване, хіба це любов? Ви самі чули. І він сам добре розуміє і бачить, що він для мене тільки... молоденький мужчина. Ну да, я погана, гидка, я це знаю, я, дійсно, хочу жить, хочу мати розкіш життя, хочу багатства, я обманюю Андрія й маю любовника. Але, Іване, мені цього мало. Я хочу любить. Любить душу, любить... (Спиняється).
Іван Стратонович (одхиляється, вдивляється в неї, тихо, помалу). Коли правда, що ви любите Тося, так, як казали йому, то скільки треба жорстокого цинізму, щоб обплюватьтак свою і його душу. А коли не любите, то скільки цинізму й нахабства в тій брехні. Хіба ні, Наталю Павлівно?
Наталя Павлівна (похиливши голову). Кожний бореться, як уміє, Іване.
Іван Стратонович. Безодня! Чиста безодня! (Починає ходить по хаті, про себе посміхаючись. Наталя Павлівна, іноді позираючи на нього, сідає коло столу).
Іван Стратонович (зупиняючись коло неї. Суворо). Ну, добре. Ви хочете, щоб я вам вернув листи?
Наталя Павлівна (байдуже). Навіщо вони мені?
Іван Стратонович. Так чого ж ви хочете?
Наталя Павлівна. Нічого тепер не хочу.
Іван Стратонович. "Тепер"? Що ж трапилося такого?