Наталя Павлівна. Тому, що тебе жалість принизить, а його підійме.
Тось. Так? О, ти завжди знайдеш слова. І такі слова, що приємні, що ласкають. Але це одні слова. Кого любиш, про того не будеш роздумувать, чи підіймеш, чи принизиш його, коли утишиш його муки. Е! Що тут говорить. Брехня, одна брехня! Годі. А то я збожеволію. Прощай!
Наталя Павлівна. І руки на прощання не подаси? І не поцілуєш свою Тасю?
Тось. І тут без брехні не можна?
Наталя Павлівна. Яка ж тут брехня?
Тось (з ненавистю). Та та, що ти, може, й рада, що ми розходимось. Може, я вже надокучив тобі, і ти зможеш перемінити на нового.
Наталя Павлівна з тихою, ніжно-радісною посмішкою дивиться на нього.
Тось (грубо). Ну, говори ж, що неправда, що це тобі образа... Валяй комедію... Ні, тобі вона вже непотрібна. Образи для тебе нема ніякої, а комедія ще вдержала б мене коло тебе. Ризиковано.
Наталя Павлівна (підводиться й тихо підходить до нього, ніжно обнімає, лащиться). А вдержала б? Вдержала? Скажи, моє світло, мій вогнику. Скажи, інакше й я ж погасну без тебе.
Тось (визволяючись). Я сказав уже.
Наталя Павлівна. Від того я погасну, дитинко, я погасну від того.
Тось. Без Андрія? Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна. Котику мій, не ходи од мене, не ходи, поки любиш. А ти ж ще любиш, я бачу. Бери од мене все, що треба тобі. Полюбиш іншу, будеш з нею жить, я ж нічого від тебе не вимагаю, нічим не в'яжу тебе. Поки любиш, не йди од мене. Тепер я буду трохи вільніша, буду частіше забігать до тебе. А коли Андрій получить за мотор, я покину всі уроки, й ми зможемо поїхать з тобою кудись на цілий тиждень або місяць, і я буду вся твоя, вся-вся! Дитиночко! Ти ж такий хороший, чулий, ти ж комашки не роздушиш без потреби, а тут же чотири людини. Людини, Тоси-ку! Якби бачив, які вони бідні, які вони милі, як вони розпустились, одійшли трохи од тепла. Старенький такий комічний, такий славний, як розійдеться іноді, так просто зворушує своєю хорошою душею. А як співать любить! Каже, що вже двадцять років не співав. Тосику! Якби ти ходив до нас, ми б разом вечорами сиділи... Тосику, коли знаєш, що не для себе брешеш, а для того, кому брешеш, то це зовсім не важко. Ми для них брешемо. Схочемо, не будем брехать... Знаємо це, і буде з нас... Котику, радість моя, пожалій же й мене... Невже ти думаєш, що мені не тяжко? От ти так ображаєш мене, що друга б убила тебе за твої слова, а я... не хочу грать комедію, бо знаю, що ти й сам не віриш своїм словам, з муки своєї говориш їх, сам більш од мене мучишся за них. Правда, котюнику? І славно б так було. Ну, хоч рік їм дати спочинуть. Я хочу Саню вчить музиці. Знаєш, надзвичайно музикальна, здібна й багата натура. Просто чудеса робить. За цей тиждень вона схопила те, що другій треба місяці. Котику, ну подивись же на мене так, як ти вмієш. Так жарко, так ніжно, весело, ясно. Ну, посміхнись до мене. Я ж люблю тебе одного, ти єдиний мій!
Тось (що слухав, схиливши голову, не підводячи її). Скажи, Тасю, тільки скажи мені правду, яка б вона не була.
Наталя Павлівна. Скажу, котику, скажу, р'адість моя...
Тось. Ні, чекай... Я дам таке питання, що ти почнеш крутить або збрешеш. Тільки я тобі говорю, скажи правду, яка б вона не була.
Наталя Павлівна. А як вона буде така, що котик розсердиться і схоче мене покинуть?
Тось. А! Значить, є, є якась така правда, що можна тебе за неї покинуть?
Наталя Павлівна. Котику! Ти ж такий гарячий. Правда, може, зовсім малюсінька.
Тось. Ну, добре. Даю слово, що не покину, яка б вона не була. Чуєш?
Наталя Павлівна (радісно, як дитина, лащачись). Чую... Дякую! (Цілує).
Тось. Чекай... Скажи, ти з Андрієм... От, уже насторожилась!
Наталя Павлівна. Дитинко, я слухаю. Тось. Скажи, ти живеш з ним як... як з мужчиною? Наталя Павлівна (сміючись). Ось чого зозулька кувала!
Тось (спалахуючи). Зовсім ні!.. Ну, все одно. Я тебе питаю. Говори.
паталя Павлівна. Котику, я ж тобі вже казала.
Тось. Стій! (Хапає її за голову, повертає лицем до себе й пильно дивиться в очі).
Наталя Павлівна (невинно). Що, милий?
Т о с Ь. Безодня! Безодня брехні. Вже потемніли, затуманились, значить — буде брехать.
Наталя Павлівна. Дитиночко! Кажу ж тобі правду, що нічого нема з ним. Ну, який же ти, їй-богу! Він зовсім хворий, та йому й не до того.
Тось (хапає себе за голову). О-о! Мука ж яка! Неправда, неправда ж!
Наталя Павлівна. Тосю, правда!
Тось (спиняючись). Правда? Значить, правда й те, що тобі я потрібний тільки як мужчина.
Наталя Павлівна. Ну, от! І так горе, й так біда! (З мукою). Та люблю ж я тебе всього, всього, люблю все в тобі, все, все. Андрій... ах! Тосю, ти мучиш мене так, що... (Зупиняється).
Тось. Що, що? Ну, говори ж! Покинеш мене? Так?
Наталя Павлівна. Ні. Що я загублю радість життя. А без радості я не можу ні... любить, ні жартувать, ні жить. Ну, годі. Давай сюди листи. Давай, давай... Пом'яв їх, давай. Я їх знов у шкатулочку.
Тось мовчки стоїть, похиливши голову. Наталя Павлівна, ніжно обнявши, витягає листи з кишені, гаряче цілує Тося й біжить у свою кімнату. Тось сідає на канапу, лице в руки й не рушиться.
Наталя Павлівна (вертається, сідає біля нього, пригортається). Ну, буря пройшла, тепер мусить визирнуть сонечко. І знов буде тепло, ясно, легко. А завтра Тасик на цілий вечір прийде до Тосика. Тасик буде стомлений, Тасику буде холодно, Тасик буде змучений, а Тосик обніме, і стане тепло, стане легко, бадьоро... Ну, зніми ручки, зніми, котику.
Тось (знімаючи руки, зітхаючи). А знаєш, це все-таки так не скінчиться.
Наталя Павлівна. Все гарно скінчиться... Чудесно скінчиться, золотко. Ти стрінеш іншу, вільну, покохаєш, зів'єш кубелечко... і кінець. Тоді все скінчиться.
Тось (хитає головою з усмішкою). Ніколи цього не буде... Я не можу дивитись на других. Знаєш, ти з таким болем сидиш у мене на душі, що я чую,— ніколи не вийдеш ти звідти. Ти тягнеш до себе, як тайна, як безодня. Знаєш, може, навіть через цю свою брехню тягнеш... Хай! Я все скажу. От, коли ти дала мені листи, я почув, що став таким одиноким, що смерть — просто радість. Я почув — все одно, знай і це! — я почув, що скажи ти мені повзти за тобою й дивитись, як ти будеш цілувать другого, і я поповзу... (Понуро). А може, тут же вбив би і тебе, і того, і себе... Не знаю...