— Ці кімнати зовсім не призначені саме для них,— пояснив доктор Рімензел.— Вони не житимуть окремо.
— 01-Сільвія замислилась, а потім додала:-А може так статися, що Елі житиме в кімнаті з кимось із них?
— Ті, що вступають, тягнуть жеребок, кому з ким жити,— сказав він.— Про все це сказано в проспекті.
— Елі! — гукнула Сільвія.
— Що? — озвавсь Елі, — Тобі сподобається жити в одній кімнаті з африканцем?
Елі мляво знизав плечима.
— Нічого? — перепитала Сільвія.
Елі знову повів плечима.
— Мабуть, нічого,— сказала Сільвія.
— Тим краще для нього,— промовив доктор.
"Ролс-ройс" порівнявся зі стареньким "шевроле", у якого задні дверцята були для певності закріплені міцною вірьовкою для білизни. Доктор Рімензел ковзнув поглядом по людині, що сиділа за кермом тієї таратайки, і раптом, радісно вигукнувши, наказав Бенові Барклі їхати поряд з "шевроле". Потім він перехилився через Сільвію, опустив шибку і крикнув:
— Томе! Томеї Старезний "шевроле" вів уайтхіллський однокласник доктора.
На ньому була уайтхіллська краватка, і він весело помахав нею докторові на знак привітання. А тоді показав на симпатичного хлопчака, який сидів поруч з ним, і, гордо усміхаючись та киваючи, дав зрозуміти, що то його син, і везе він його в Уайтхілл. / Доктор Рімензел показав на їжакувату потилицю Елі і ^ допомогою сяючої усмішки пояснив, що він їде туди ж і мету має ту саму. Перекрикуючи свист вітру, вони домовились пообідати разом в "Гостролисті" — готелі, який обслуговував переважно відвідувачів Уайтхілла.
— Ну гаразд,— сказав доктор Рімензел, звертаючись до Бена Барклі.— Поїхали.
— Знаєш,— мовила Сільвія,— кому-небудь треба було б написати статтю...— І, обернувшись до задньої шибки, вона подивилася на стару машину, яка тряслася вже далеко позаду.— Справді, треба.
— Про що? — сяитав доктор.
Він помітив, що Елі попереду згорбився.
— Елі! — сказав він різко.— Сиди прямо! — І знов повернувся до Сільвії.
— Чомусь заведено вважати, що приватні школи — це притулок снобізму, що в них можуть навчати своїх дітей тільки багаті люди,— пояснила Сільвія.— Але ж це неправда!
Вона погортала проспект і прочитала:
— "Уайтхіллська школа виходить з таких передумов: неспроможність оплатити повну вартість уайтхіллської освіти нікому йе повинна бути перешкодою для вступу в школу. Згідно з цим принципом приймальна комісія відбирає щороку приблизно з 3000 кандидатів 150 найздібніших і найдостойніших учнів, незалежно від того, чи можуть їхні батьки внести всі 2200 доларів, які складають плату за навчання. І ті, хто потребує фінансової допомоги, одержують її в належних розмірах. У деяких випадках школа навіть оплачує одяг і транспортні витрати учня".
Сільвія похитала головою.
— По-моєму, це дивовижно. Та як мало людей усвідомлюють те, що син вантажника може вступити в Уайтхілл.
— Якщо він достатньо здібний,— сказав доктор.
— І цим він завдячує Рімензелам,— гордо промовила Сільвія.
— А також багатьом іншим,— додав він.
Сільвія знову почала читати вголос:
— "У 1799 році Елі Рімензел заснував нинішній Стипендіальний фонд, подарувавши школі земельну ділянку в Бостоні площею сорок акрів. Дванадцять акрів цієї ділянки Досі належать школі й оцінюються у 3 000 000 доларів".
— Елі,— сказав доктор.— Сиди як слід! Що це з тобою?
Елі випростався, але тут-таки знову почав осідати, немов снігова баба на пекельній сковороді. У нього була вагома причина на те, щоб осідати, коли вже ні вмерти на місці, ні щезнути він не міг. А пояснити, в чім річ, у нього не ставало духу. Осідав він тому, що його не прийняли в Уайтхілл. Він провалився на вступних іспитах. Батьки нічого про це не знали, бо Елі перший побачив серед ранкової пошти конверт з жахливим повідомленням і подер його на дрібні клаптики.
Доктор Рімензел і його дружина й на мить по сумнівалися, що їхнього сина приймуть в Уайтхілл. Вони просто не могли собі уявити, що він там не вчитиметься, отож їх не дуже цікавило, як він склав іспити, і, не діставши повідомлення про наслідки, вони не звернули на це уваги.
— А в чому, власне, полягає процедура зарахування? — спитала Сільвія, коли чорний "ролс-ройс" перетнув межу РодАйленда.
— Не знаю,— сказав доктор.— Мабуть, вона тепер украй ускладнилася з усіма цими анкетами, що їх треба заповнювати в чотирьох примірниках, перфокартами, бюрократами... Та й вступні іспити — це теж нововведення. За моїх часів досить було бесіди з директором. Директор дивився на вступника, ставив йому два-три запитання і казав: "Цей хлопчик підходить для Уайтхілла".
— А він коли-небудь казав: "Цей хлопчик не підходить для Уайтхілла"? — спитала Сільвія.
— Ну звісно,— сказав доктор Рімензел.— Коли хлопчик був надто вже тупий чи з якихось інших причин. Мають бути певні вимоги. Так завжди було і буде. Ці африканські хлопчики повинні відповідати таким же вимогам, що й решта, їх прийняли зовсім не тому, що державний департамент побажав зробити дружній жест. Ми з самого початку поставили питання саме так: ці хлопчики повинні в усіх відношеннях відповідати вимогам школи.
— Ну, і виявилося, що вони їм відповідають? — спитала Сільвія.
— Гадаю, що так,— відповів доктор Рімензел.— Наскільки мені відомо, їх усіх прийняли, а вони складали ті ж іспити, що й Елі.
— А іспити були дуже важкі, любий? — спитала Сільвія у Елі.
їй аж тепер спало на думку спитати про це.
— Угу,— буркнув Елі.
— Що? — перепитала вона.
— Важкі,— сказав Елі.
— Я рада, що в них високі вимоги,— пояснила вона й туттаки зрозуміла, що це звучить досить по-дурному.— Ну, звичайно, вимоги мають бути високими. Через те ця школа й знаменита.
Через те всі, хто потрапляє туди, і роблять згодом блискучу кар'єру.
Сільвія знову поринула в проспект і розгорнула вклеєну карту Лужка, як за традицією називали територію Уайтхілла. Вона вимовляла вголос назви, які увічнювали Рімензелів: "Пташиний заказник Сенфорда Рімензела", "Каток Джорджа Макгеллана Рімензела", "Дортуар Пам'яті Елі Рімензела". А потім вона виразно прочитала строфу, надруковану на верхньому ріжку карти:
Коли над зеленим лужком Нічна западає пітьма, Уайтхілле, любий Уайтхілле.
З тобою в нас доля одна.