— Це, мабуть, найкраща долина на землі? — врешті спитав я Юнатана.
— Так, хоч і не на землі, — відповів він, і я згадав, що це Нангіяла.
Вишневу Долину оточували високі гори, і вони також були гарні. А з гірських схилів текли річки, з круч зривалися водоспади, все навкруги бриніло, бо була весна.
Повітря теж було тут особливе. Хотілося його пити, таке воно було чисте й запашне.
— Аби нам такого повітря кілограмів кілька вдома, — сказав я, згадавши, як ще недавно задихався на канапі в кухні і як мені не вистачало повітря.
Зате тут його було вдосталь, я жадібно ковтав його і ніяк не міг наковтатися. Юнатан засміявся й сказав:
— Залиш і мені трішки!
Стежка, якою ми йшли, була встелена вишневим цвітом, над нами також літали тендітні білі пелюстки, набивались у чуб і за комір, але я люблю такі зелені стежечки, всіяні вишневим цвітом, справді люблю.
Нарешті стежка привела нас до Рицарського двору із зеленою табличкою на хвіртці.
— "Брати Лев'яче Серце", — прочитав я вголос, випередивши Юнатана. — Невже ми тут мешкатимемо?
— Уяви собі, що так, — відповів Юнатан. — Правда, садиба гарна?
Звичайно, гарна. Я бачив, що Юнатанові вона подобається. А щодо мене, то я не міг собі уявити місця, де б мені дужче хотілось мешкати.
Це була стара побілена хата, не дуже велика, з зеленими наріжниками, зеленими дверима й зеленим моріжком навколо, де саме розквітли первоцвіт і стокротки. Мигдаль, бузок і вишні теж були облиті цвітом, а навколо садибу оточував кам'яний мур, невисока сіра огорожа, з якої також пробивались рожеві квітки. Той мур легко можна було перестрибнути, а однаково здавалося, що він надійно захищає садибу, за ним ти почувався вдома, сам собі господар.
Власне, будівель у садибі було не одна, а дві, хоч друга швидше скидалася на стайню чи якусь клуню. Будівлі стояли під кутом одна до одної, і саме в тому місці, де вони стикалися, я побачив лавку, таку стару, ніби вона збереглася з кам'яної доби. Затишна лавка і затишний куток. Так і кортіло сісти на неї, помріяти, побалакати, подивитись на пташок, а може, й випити соку абощо.
— Тут мені подобається, — сказав я Юнатанові. — А всередині теж так затишно?
— Ходімо, сам поглянеш, — запросив він.
Юнатан стояв уже біля дверей і хотів відчинити їх, але тієї миті почулось іржання. Так, справді десь близько заіржав кінь.
І Юнатан мовив:
— Зайдімо спершу до стайні.
Він пішов до другої будівлі, а я побіг за ним. У мене аж серце завмерло від радісного здогаду.
То справді виявилася стайня, як я й думав, і там стояло двоє коней, двоє гарних гнідих коней.
Коли ми зайшли, вони повернули до нас голови й заіржали.
— Це Грім і Ф'ялар, — сказав Юнатан. — Угадай, котрий із них твій?
— Ет, не дури мене, — сказав я. — Не вигадуй, що тут мій кінь, я однаково не повірю.
Та Юнатан сказав, що в Нангіялі без коня не проживеш.
— Без коня ти нікуди не доберешся, — пояснив він. — А ти ж розумієш, Хрущику, що часом треба добиратися дуже далеко.
Давно я не чув нічого приємнішого. В Нангіялі без коня не проживеш! А я страшенно люблю коней. У них такі ніжні, м'якенькі носи. Важко собі навіть уявити, що на світі може бути щось таке м'якеньке!
У стайні стояло двоє незвичайно гарних коней. Ф'ялар мав на лобі білу лисинку, а Грім був весь однаковий.
— Мабуть, мій Грім, — сказав я, бо Юнатан хотів, щоб я вгадав, котрий із них мій.
— Не вгадав, — сказав Юнатан. — Твій — Ф'ялар.
Я дав Ф'яларові понюхати мене, погладив його і нітрохи не злякався, хоч досі майже ніколи не підступав до коня. Він мені відразу сподобався, і, звичайно, я йому теж, принаймні мені так здалося.
— У нас є ще кролі, — сказав Юнатан. — У клітці за стайнею. Але на них ми подивимось потім.
Добре йому було казати!
— Я мушу зараз на них подивитися! — вигукнув я. Адже я завжди мріяв завести кролів, але вдома, в місті, їх ніде було тримати.
Я побіг за стайню і там справді побачив трьох маленьких, чудових кроликів — вони сиділи в клітці й хрумкали кульбабу.
— Дивно, — сказав я потім Юнатанові. — Тут, у Нангіялі, збувається все, про що ти колись мріяв.
— Так, хіба я не казав тобі те саме? — відповів він. І справді, він казав про це, коли ми ще вдома сиділи вдвох на канапі в кухні. І ось тепер я переконався, що це правда, і дуже зрадів.
Є речі, які ніколи не забуваються. Я, хоч би що зі мною сталося далі, ніколи не забуду свого першого вечора в кухні Рицарського двору. Як гарно, весело було лежати й розмовляти з Юнатаном, ніби в давні часи. Ми й тепер розташувалися в кухні. Хоч вона нітрохи не схожа була на нашу колишню кухню. Мабуть, кухня в Рицарському дворі, з грубим сволоком і величезним відкритим вогнищем, була давня-прадавня. Те вогнище сягало майже на цілу стіну, а варити страву треба було просто над жаром і полум'ям, як варили колись у давнину. Посеред кухні стояв важкий довжелезний стіл — такого довгого стола я ще зроду не бачив, — а обіч нього такі самі довгі лави, на яких, мабуть, умістилося б десятків зо два чоло-, вік, і то не було б тісно.
— Добре, що ми розташувались у кухні, як і раніше, — сказав Юнатан. — Бо коли прийде мама, то зможе оселитися в кімнаті.
Одна кімната й кухня — оце і був весь Рицарський двір, та до більшого ми й не звикли і більше нам не треба було. І так ця хата була не менше як удвічі просторіша за нашу квартиру вдома.
Так, удома! Я розповів Юнатанові про записку, яку залишив мамі на кухонному столі.
— Я написав їй, що ми зустрінемось у Нангіялі. Хоч хтозна, коли вона сюди прибуде.
— Може, й забариться, — сказав Юнатан. — Але вона матиме гарну кімнату, стане місця й на десять швацьких машин, якщо вона захоче шити.
Угадайте, що мені дуже подобається? Подобається лежати в такій прадавній кухні на старій розсувній канапі, розмовляти з Юнатаном і дивитися, як відблиск із вогнища мерехтить на стінах і за вікном вітерець ледь гойдає віття вишневих дерев. Ось полум'я у вогнищі починає пригасати, аж поки там лишається самий жар, у кутки закрадається темрява, мене долає сон, я спокійно лежу й не кашляю, а Юнатан розповідає мені різні історії. Довго розповідає, та врешті голос його починає здаватись мені шепотом, і я засинаю. Саме це й подобається мені, і все це я спізнав першого ж вечора в Рицарському дворі, тому я ніколи його не забуду.