— Відсуньте важкі штори.
Благословенне будь, світло дня! Він обступив Фелікса з усіх боків, заполонив.
— Бачу, бачу, професоре...— прошепотів і рвучко підвівся на ліжку.
— Що ви бачите?
— Я бачу день! Ось він, його можна помацати руками! — Фелікс у захваті простяг руки і зненацька тицьнув професора у груди.— Ой, пробачте, я не навмисне.
Перед очима Фелікса все розпливалось, жодного предмета в палаті він не бачив — ні тумбочки, ні картини, ні люстри. Натомість — великі світні плями різної конфігурації і лінії, лінії, химерно вигнуті, закручені у спіралі.
Професор щось хмикнув, підійшла Юля, цокаючи каблучками.
— Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?
— Безліч ліній. А це ось — тарілка, чи що?..— він простяг руку і торкнувся ґудзика на її халаті.
— Ось моя рука, подивись.
Феліксові аж полегшало, полагіднішало, коли відчув ніжні дівочі пальці в своїй руці. Та як тільки схилив до них голову, Юля засміялася і висмикнула руку. Цілувати при самому професорові? Чи він хоче, щоб вона крізь землю провалилася? І взагалі, такий серйозний момент...
— Та я... Дай поглянути.
Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерігав за Феліксом, простягла руку. Він дивився не більше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, різким рухом відштовхнув Юлину руку і відсахнувся.
— Що сталося? — скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.
— Там... на твоїй руці... кишать мікроби!
— Ти бачиш мікроби?! Олексію Сидоровичу, це ж галюцинації.
Професор сказав:
— А подивіться ще раз, юначе. Це... справді... дивно.
Фелікс морщився, роздивляючись таку ніжну, колись милу руку.
— Ну, що ви бачите? — спитав професор. Юля палала вогнем.
— Те саме. Якісь палички, ланцюжки, мачинки з хвостиками... І все те ворушиться, копошиться... Може, й справді галюцинація?
— Не схоже,— скинув бровами професор.— А втім, перевіримо. Ходімо в лабораторію. Проведіть, Юлю.
Фелікс ішов у морі світла. В кімнатах, які вони переходили, світло було яскравіше, в коридорах — приглушене, а лабораторія скидалася на дивовижний сонячний акваріум. Але всюди стіни під його зором або вгиналися, або вигиналися, творячи якісь дивовижні фігури, які одразу ж і розпливались, брижились і зникали.
Пораючись біля мікроскопа, Олексій Сидорович говорив:
— Ну, от зараз ми розглянемо... Будь ласка, Юлю, препарат крові... Сьогоднішні аналізи. Байдуже чия, давайте.
Спочатку професор поклав скельця під мікроскоп і довго роздивлявся сам. Потім звелів Юлі. А тоді вийняв і поклав перед Феліксом. Доки той роздивлявся, обоє вони — і професор, і Юля — насторожено поглядали на його зосереджене обличчя.
— Щось бачите? — не втерпів професор.
— Бачу...— Фелікс поволі порахував кількість мікробів, описав їхню форму.
В такий спосіб вони розглянули кілька препаратів, і в кожному Фелікс без приладу бачив те, що професор у мікроскоп. Сумніву не було — він здатний бачити мікросвіт! Явище досі нечуване, неймовірне. Людина-мікроскоп — хто б сподівався? Олексій Сидорович? Та коли б йому сказали... коли б він сам, власними руками не створив цього феномена,— ніколи б не повірив! Проте це був факт, і з ним потрібно рахуватись. Професор погамував свої емоції, навіть Юля, що спостерігала все це вибалушеними очима, навіть вона не помітила в нього ніякого хвилювання.
— Ну, що ж...— міркував він уголос,— замовимо лінзи з відповідною діоптрією... Все буде добре, юначе!
Юля крадькома позирала на свої руки.
3
Валізка з дорожніми речами вже стояла біля ліжка, скрипка в чорному футлярі лежала на постелі, а сам Фелікс, одягнений у світло-сірий літній костюм, сидів біля тумбочки, замислено виводячи слова на аркуші паперу і тут же закреслюючи їх. Пообіцяв написати вірша для інститутської стіннівки, та ніяк не міг зосередитись. Хмурив чоло, торкав масивні окуляри, губи ворушилися, повторюючи початок:
Ціла вічність пропливала
Під крилом у ночі,
Хвиля радості настала —
Світло б'є ув очі!
Хотілося якось так гарно, красиво подякувати людям, що "відкривають світло для очей"; та рими втікали, як сонячні зайчики. Зрадів, коли зайшла Юля: можна було не ламати собі голову над віршем.
— Здрастуй.
Підвів голову, окинув поглядом її гнучку постать:
— Добрий день.
"Зажурена,— подумав, поглянувши в її великі голубі очі, і це чомусь викликало втіху,— але їй і зажура личить. Гарна. Вспаньяла, як сказав би поляк, б'ютефул — міг би зауважити англієць, уцукусій — усміхнувся б японець. Вродлива, що й казати. Ото тільки..." Йому стало ніяково від того, що він думає про неї так безсторонньо.
Після того інциденту з мікробами їхні стосунки ніби й не змінилися, та при зустрічах юнак уже не відчував завмирання серця, між ними виникло якесь відчуження, а яка б дівчина цього не помітила? І навіщо вона простягла тоді свою руку? Звичайно, Фелікс добре знає, що те ж саме можна побачити в кожної людини, але... Втім, це була одна неприємна нотка, яку він щиро сподівався заглушити. Юля така красива! І пальці в неї такі ніжні...
— Значить... Їдеш...— в голосі її сум.— На вокзал можна не спішити: поїзд пізній. Дівчата просять, може б, ти пограв на прощання?
— Якщо й ти цього хочеш...
— Авжеж! Я дуже люблю, як ти граєш,— закліпала звабливими очима.
Фелікс не міг відмовити коханій, і лишився на вечір. Вони знову зібралися у вестибюлі, ввімкнули тільки одне бра, бо Юля вважала, що в присмерку музику слухати краще, і Фелікс грав. Скрипка виповідала радощі й жалі, сміялась і ридала, то чаруючи слухачів мажорним настроєм, то сіючи тугу за чимось нездійсненним. Смичок так і літав у Феліксовій руці, скрипаль похитувався в такт музиці, неначе от-от відштовхнеться та й попливе на хвилях звуків.
Цей романтичний вечір продовжився в саду, куди повела Фелікса розчулена Юля. Дерева стояли в місячному сяйві — гігантські водорості в океані, приглушений шум стомленого міста — хвилі прибою. В крові у них нуртувало п'янке сум'яття, і від того навколишнє здавалося ще чарівнішим. "Як дивно,— міркував Фелікс,— от я її не знав, навіть не здогадувався про її існування, а тепер..." Він забув про все на світі, навіть про свій від'їзд.
— Скажи,— шепотіла Юля,— ти мені напишеш?