— Ні.
— Не журися, вже недовго чекати. Підготовка до операції майже закінчена. Тоді побачиш і Місяць і зорі.
— "Зоре моя вечірняя, зійди над горою..." — замріяно продекламував Фелікс.— Правда, гарно сказано?
— У Шевченка все гарне.
Сиділи мовчки, притулившись одне до одного. З моря доносився приглушений шум.
— Ти чуєш, Юлю?
— То хвилі накочуються на берег.
— То дише наша планета. Отак, як ми з тобою.
— Не вигадуй, ми живі, а Земля...
— І Земля жива!
Цього Юля ніяк не може збагнути. Говорить про каміння, гори, вулкани, розтоплене ядро.
— Ну й що? — тягне своєї Фелікс.— Все це прояви життя. Земля і Сонце витворили рослини, тварини, рибу, птахів, людину. То як же це сталось, якщо вони самі не живі? Всесвіт повний життя. От не зрозуміло тільки — навіщо воно?
— Дивний ти... Ось як просвітляться твої очі — побачиш, яка то краса, та й не будеш сушити собі голову такими запитаннями, а просто житимеш.— Юлі було до млості приємно відчувати його руку, оте голубляче тепло, яке промовляє до серця в тисячу разів більше, аніж слова.— От побачиш...
— Коли б то вже,— зітхнув Фелікс.
— Розумієш, спочатку збирались поставити тобі штучний кристалик...
— Штучний?
— Так. Це якраз непогано, тисячі людей живуть з такими кристаликами і добре бачать. Але в тебе ще й сітківка ушкоджена... Професор каже, що потрібен живий матеріал. Це має бути унікальна операція, вона потребує кропіткої підготовки і теоретичної перевірки. Зараз ідуть досліди... ціла серія дослідів...
— Скільки вже штучного в організмі людини...
— Один вчений хірург пише, що всі явища, навіть психіку, можна буде змоделювати.
— І виготовити штучний мозок?
— Він твердить, що можна, правда, в принципі. Череп людини, мовляв, невеликий, отож досить з'єднати мільярди фізичних' елементів,— вони виконуватимуть функції нейронів — і машина для думання готова. Кібернетичний інтелект!
— Ну, а почуття? Радість, горе...
— Вважає, що все можна передати математично, змоделювати — навіть совість!
Фелікс пригорнув дівчину і поцілував у губи. Ще й ще. Сміючись, запитав:
— А кохання?
— Хіба що — в принципі...— сказала задихана дівчина і ще тісніш пригорнулась до нього.
— Принеси мені скрипку.
Того вечора — останнього перед операцією — інститутський сад повнився шовковими звуками. То ячала душа молодого поета, огорнена тривогою і надією. Сподівання світла в очах.
2
— Як ти себе почуваєш? — Юля доторкнулась долонею до його чола.
— Я нічого не бачу.
— На твоїх очах світлонепроникна пов'язка.
— А-а...
— Голова не болить?
— Ні. Тільки втома. В усьому тілі.
— Це нічого, любий, мабуть, наркоз. Головне — операція пройшла успішно, професор дуже вдоволений. Це ж уперше в світі зроблена трансплантація живої тканини сітківки...
Юля гладила йому волосся ніжними, майже нечутними порухами і впівголоса розказувала про операцію. Сам Фелікс пам'ятав тільки тоненькі яскраві голки,— вони пробилися крізь каламуть і вп'ялися йому в мозок. Потім настала тьма, зникло все — і світні плями, і голоси. Прокинувшись, не міг уторопати, де він. Але біля нього була Юля, його перше кохання, його опора й розрада. Йому аж серце тенькнуло, коли подумав, що зараз побачить її, побачить обличчя, очі, стан... Та Юля попросила набратись терпіння, пов'язку знімати ще рано, і те зробить власноручно сам професор, а поки що йде процес приживлення і уколи та препарати, які він одержує, саме й сприяють цьому процесові. Навіть підводитись поки що не можна...
— І того зась, і того,— обізвався Фелікс.— Ми як одружимось, то ти мені й ходити не дозволиш!
— Ходитимеш у мене по струночці! Але найперше — ми попливемо, правда? На лайнері, в туристську подорож. "Іван Франко" і "Тарас Шевченко" — от красені! Побачимо Кавказ...
— Там, де Ясон здобував золоте руно? Казково!
— На Ельбрус піднімемось канатною дорогою...
— Не уявляю.
— А не треба буде й уявляти — побачиш.
— Хоча б уже швидше.
Та не один раз і не двічі обернулась Земля навколо своєї осі, доки наблизився великий момент зняття пов'язки. Фелікс потерпав: має ж відкритися йому цей дивовижний світ, інформацію про який досі він одержував тільки завдяки слуху. Правда, він міг відрізнити день від ночі; сонце, коли прямо на нього дивитись, блідою плямою проривалось до його мозку. А тепер... які ті барви? Що воно таке? Не побачивши хоч раз, людський мозок неспроможний уявити, що криється за такими словами, як от: зелений, червоний, синій, оранжевий...
Враз Фелікс отерп, страшна думка пронизала мозок електричним струмом: а що як не вдалося?.. Що, коли буде ще гірше, зникне марево дня?
— Іде професор,— шепнула Юля і встала з ліжка. Фелікс принишк, чув, як стукнули двері, як наближалися негучні, але тверді кроки. Це йшла його доля, його щастя або горе. Зараз буде виголошено вирок: або виправдання, або...
— Добрий день, юначе! — І до Юлі: — Зашторте вікна.
Професор підсунув стільця до ліжка і, сівши, взяв Феліксову руку, щоб помацати пульс.
— Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд.— Голос його спокійний, упевнений, і це передається Феліксові, майже через хвилину пульс унормовується, рівнішим стає дихання.— Ну, от і добре. Яка сьогодні температура?
— Тридцять сім,— каже Юля. По голосу чути — хвилюється.
— Так, у межах норми. То що — будемо знімати пов'язку? — говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв'язувати.— Я тут приніс темні окуляри, доведеться деякий час...
— Не звикати,— нарешті обзивається Фелікс хрипкуватим голосом.
— Очей не розплющуйте, поки не надінемо окуляри. Отак, тепер можна.
Ну, що, здавалося б, розплющити очі? Один порух повік, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свідомість благає, бунтується, сподівається.... Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, і падають, падають кудись у глуху безвість.
Фелікс напружує всю свою силу волі і розплющує очі.
— Ну, як?
— Темрява,— прошепотів пересохлими губами.
— Це нічого,— каже професор.— Адаптація. Та ще ж і окуляри. І штори на вікні.
Справді, минула хвилина-друга — і темрява в очах почала танути. А в душі — крижина страху. Сітківка вловила біласті плями — провісники радості!