Після цього Корецького закликали ще на одну збірку, але хоч і кортіло там бути, — дужче хотілося додому. І тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтів шляхом, малий хлопець поштарів то ляскав батогом, то щось мугикав собі під ніс. Таля оповідала про те, що діялося в їх дома й на селі, поки він був у неволі. Діти були здорові, вона також... Другого вчителя в школу досі не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усією роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, трудніше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра він школярів не побачить: довідавшися вже опівдні про маніфест, вона зараз пустила дітей додому, зробивши їм задля такої події на завтра свято, а сама мерщій у город... Як ставилися діти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Він не може собі уявити, як дуже поширилася тепер свідомість у їх на селі. Пам'ятає, як перед двома роками зроблено трус у лікаревого сина-студента й арештовано його? Тоді темнота сільська казала, що він "хвальшиві бумажки робив". Тепер же, як його арештовано, то по селу скрізь так і казано: "забрано, бо за мужицьку волю оступавсь". Діти ж це чують... ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять... Це, що він вертається, наробить їм багато радощів, — от він побачить...
Як їх організація? О, дух у їй чудовий! Було кілька збірок. Тричі збиралися в лісі на Петровій пасіці. Вона не на всіх збірках була, але це дарма; там тепер усім порядкує Петро. Такий, як і попереду, більш думає, а мало говорить, та кожне слово до діла. О, він знає, як треба порядкувати, — він ще дужче їх згуртував!..
І Яків... Такий талановитий хлопець, дотепний, тільки. часто гострий і нетактовний. Дарма, — Петро все залагоджує. Він найсвідоміший і найнепохитніший за всіх буде.
— Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана... їх кликано на допит — за тебе питалися... Чому саме їх, а не кого іншого, — ми не могли зрозуміти... Вони прегарно там поводилися і тепер тільки підсміюються з тих...
— А взагалі селяни як? — питався Корецький, нахиляючися до Талі і пригортаючи її до себе близько, близько...
— Слухай, поштар же... — шепотіла вона, пручаючись.
— Він куняє, — сміючись одказав Корецький, цілуючи її в очі. — Ну, то як же взагалі селяни?
— О, в тому ж то й сила!.. Наша організація... трьох десятків душ у їй ще нема... а зуміла пригорнути до себе все село... Тільки такі багатирі, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, — тільки ті держаться окремо й вороже... вся біднота пішла за нашими... У громаді — куди наші, туди й уся громада... Бач, я ж іще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу... Списали постанову й послали... Багатирі та їхні полигачі — черносотенники — хотіли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Наші гору взяли... Ах, Геню!..
Голос у Талі радісно тремтів, як вона швидко про все це розказувала, її справді обнімала безмірна радість — і того, що Євген вернувся, і того, що конституція, і того, що в їх на селі так гарно!..
— Ах, Геню!.. Розумієш ти? Тепер уже зовсім не те!.. Зовсім!..
І вона сіпала Євгена за руку і все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування і в його, примушуючи й його тремтіти радісним тремтінням. І враз серед оповідання засміялася, сама себе перепинивши:
— Ні, ти не знаєш... Просто диво!.. Степан Валюшний... ну, отой — Стукачів зять... Розумієш, приходить колись... "Дайте мені соціал-демократичеську прокламацію". — "Нема, — кажу, — в мене соціал-демократичеської прокламації!" "Дуже погано, — каже, — треба, щоб була, бо наша партія за демократичеську республіку стоїть". "А яка ж ваша партія?" — питаю. "Як то — яка? Наша соціал-демократичеська російська партія... До нас агітатор приїздив і завів у нас партію..." Думала, що побріхує, як звичайно... Розпиталася — аж ні. Служив він щось місяців зо два чи зо три в городі... чи на заводі, чи дворником десь, — не знаю доладу... Вернувся на село вже з книжечками, а тоді й справді за його слідом приїздив аж двічі агітатор, організував їх... На другій збірці було там кілька й наших... та вони не пристали.
Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрімав на передку, і, зовсім притулившись на груди до чоловіка, заговорила тихше:
— Був і в мене... той агітатор... Умовляв, щоб і ми до їх... Звісно, я кажу, що ні... А він усе впевняє: ввесь народ вже свідомо горнеться до соціал-демократизму і незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсім самотніми "за бортом..." Саме воно! — думаю собі...
— Багато ж там людей? — спитався Корецький.
— Вони кажуть, що більш як сто... Але Петро довідався певне, що тільки сорок сім.
— Все ж досить багато за такий короткий час.
— О, вони дуже рухливий народ! Бігають, метушаться, раз у раз у їх збірки, літератури багато...
— Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.
— Так собі люди, — промовив Корецький. — Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.
— Та це добре... погано тільки, що трохи задираються з нами... А завзятий народ. Валюшний, дак той навіть таке каже: "Знаємо ми ваш парламентаризм!" — "Та що ж ти знаєш?" — питає Петро. "Господство буржуазії, — каже, — а вас ми розкасируємо!"
Євген і Таля обоє засміялися, уявляючи собі Валюшного з його витрішкуватими очима, з його наївною вірою, що над скарбами горять свічки вночі й через те він таки найде колись скарб, і з фразами про "парламентаризм" і "господство буржуазії".
Вже смеркалося. Вони їхали в темряві м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрімав, похитуючись на передку, і коні самі собі бігли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтіли перед ними вогники в вікнах ладинських хат, і незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, і коні побігли швидше.
Дарма, що буденний день, а на вулиці було чимало народу, найбільше чоловіків, і всі про віщось жваво розмовляли. Корецький зрозумів, що це — відгук сьогоднішньої події. Він би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. І вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пізнав Корецького, і в темряві чулися голоси: