Болотна квітка

Гринченко Борис

Високоповажному Костеві Паньківському

щиро прихильний Автор

Микола Горинович, адвокат, вертався з суду додому. Був початок осені, саме той час, коли більша частина дерев є зелена і тільки деякі повбиралися в жовте й жовтогаряче вбрання і стояли мов у золотих шатах. Горинович дивився на їх, проходячи великим міським садом. Це був за малим гайок з могучими старими кленами й дубами. Якимсь чудом ми позоставалися тут, у самому осередкові великого міста, звитого тяжким повітрям, серед височенних будинків та зазваних у камінь вулиць. А проте сьогодні дихати було легше, ночі йшов дощ, по небу снувалися хмари, але ж дерева стояли чистенькі, повмивані, огидний міський пил прибило тим дощем, і чисте, вогке повітря якось м'яко вливалося свіжою живущою течією в груди. Горинович широко дихав і йшов помалу-малу, мов утомлений, та й так легко тут дихалося, що хотілося зостатися довше серед цих великих задуманих дерев, сісти й дивитися на їх довго і прислухатися, як вони стиха-стиха шепотять своїм, потемнілим од хмарного неба листом. Горинович любив дерева, любив їх спокійну пишну красу, і не постеріг, як зупинився й став дивитися.

— А що це ви так задивилися, колего? Красою природою впиваєтесь?

Це товариш, молодий адвокат, вийшовши трохи пізніше суду, наздогнав його.

Горинович трохи скривився: зараз ні до кого не хотілось озиватися.

— Ішов додому,— відказав, рушаючи знову,— та й спинився глянути на ці гарні дерева.

— От не можу, як ви, кохатися в цій мертвій природі! Що тут гарного? Ніякого руху: росте-зеленіє-жовтіє-чорніє, тоді знову: зеленіє-жовтіє-чорніє... одноманітно страшенно! Волію одно личко пікантної панночки за всі дерева на світі.

— Ну, певне! — засміявся Горинович, згадуючи, якої популярності зажив чепурненький адвокат серед панночок.— Але мені це подобається: тут краса і спокій... і певність, що за цією красою не ховається ніяка гидка таємниця, зрада, інтрига... А за вашими пікантними личками це дуже часто трапляється.

— Ах, ця ваша... теорія... Адже справді можна це за малим не теорією вашою назвати, бо так дуже уперто ви на це натискаєте...

— На що саме? — спитався Горинович.

— Та на вашу думку, що за цим гарним, часом блискучим виглядом, що їм до людей повернені люди, завсігди ховається якась гидка, часом злочинна таємниця.

— Не завжди,— відказав поважно Горинович,— а часто... частіше, ніж звичайно думають.

— Отож... Мені аж дивно: як ви можете бути на суді оборонцем, маючи такі думки? Як ви можете обороняти, коли скрізь бачите злочинні таємниці? Легше б уже бути вам прокурором!

Горинович усміхнувся.

— Навпаки! Саме ці мої думки й пособляють мені обороняти.

— Справді? А як же то?

— Коли так часто трапляються злочинні вчинки, не покарані тільки через те, що добре їх заховано, невідомі вони громадянству, дак хіба ж можна обвинувачувати того, хто здобуває кари собі тільки через те, що або він не вміє вчинку свого добре заховати, або вчинок випадком виявиться? Різнив би я з своїми поглядами, зробившися прокурором.

— Так? — промовив панок.— Хіба що!.. Ну, та ця ваша теорія мусила пособити вам зробитися славетним адвокатом.

— Ну, славетним!..— усміхнувся Горинович, прощаючись з товаришем на розі, бо тут мали розійтися.

Пішов тоді сам і вже швидше.

Властиво цей Торський трохи й правду сказав, називаючи Гориновича славетним адвокатом. Коли він ще й не був їм, то все ж стояв на порозі того принадного храму, де живе так звана слава. Ціла низка важких справ судових, у яких він уміло й потужно ставав оборонцем, вчинили його ім'я знаним геть поза межі того великого міста, де він працював. Умів користуватися у найдрібніших обставинах, щоб знайти в їх виправдання обвинуваченому і заплутати й збити їми з тропи прокурора, а надто ще й був видатним промовником. Тим по часописах його прізвище почало вже дедалі частіше траплятися з додатками: "наш відомий адвокат", "наш талановитий речник". Було це йому до любості, ще й несло путящий заробіток. Хоч не минуло йому ще тридцятьох п'ятьох років, убився вже в добрі достатки. Через те був вельми бажаним подружжям: мужня постать, оточене чепурною чорною бородою сміле обличчя, з високим лобом і темно-сірими променистими очима, трохи смутними. І в багатьох сім'ях батьки з матерями й дочки дуже та й дуже думали про його.

Та всі ті думки йшли в плин за водою.

Не сказати, щоб він цурався жіночого товариства. Навпаки, здавалося, що він залюбки бував серед його, хоч і не вельми часто, умів добре бавити розмовами панночок та паній і дуже їм подобався, але сам, здавалося, не вподобав досі ні однієї за всі ті п'ять років, що живе в цьому місті. Може бути, що саме через це кільки панночок та паній завсігди були більше або менше закохані в його, та ні одній не пощастило досі не то надіти йому на палець тієї маненької штучки, що блищить геть ліпше за те, символом чого вона є, а й просто похвастатися його ласкою... Що правда, озивалась, як звичайно в таких випадках, поголоска, ніби в Гориновича були якісь "історії", ніби не всі панії, яких він віта у своїй господі, приходили до його в справах адвокатських. Були ніби й такі, що їм щастило з Гориновичем більше, ніж іншим, та ніби його, палкі спершу, обійми дуже скоро ставали холодними і врешті замикалися зовсім на тяжкий жаль та гірке нарікання покривдженої тим прихильниці.

Не знати, скільки в цих оповіданнях було правди, бо ніхто нічого певного не міг сказати; правдою було тільки те, що Гориновичева постать, до всіх інших приваб, повита була ще й якимсь туманом принадної таємниці.

Чи знав про всі ці балачки Горинович, чи не знав,— певне тільки, що зовсім на їх не зважав. Жив рухливим моторним життям: працюючи в суді, давав іноді до журналів наукові розвідки з своєї спеціальності, а купивши кам'яницю, зробився одним з найдіяльніших членів земського та міського зборів, викликаючи своєю працею в їх запекле гавкання обскурної преси. Але на цю гавканину зважав ще менше, ніж на залицяння місцевої жіноти. Горинович подзвонив коло своїх дверей.

Через гарно повбирані, закрашені коштовним малюванням світлиці пройшов до кабінету, обставленого чепурними полицями, повними книжок. На столі в себе знайшов принесену пошту. Передягся, вмився і, поки обід, переглянув її. Часопис, нова книга "Кіевской Старины", кілька пакетів з паперами задля його адвокатських справ,— ці кинув на вечерню і ще кілька листів. Покликали обідати, і він облишив її поки.