— Вам гірше,— наполягала вона.— Ви погано виглядаєте.
— Тим швидше мені треба їхати,— мляво опирався Руперт.
— Я боюсь одпускати вас такого хворого. Я ж не можу їхати з вами до Лондона. Цілих два дні в дорозі — все може трапитись...
— Тоді відправте мене літаком.
Тим часом з газет, що їх вона читала йому, Руперт дізнався, що затримано ще двох: американського туриста з валізами, повними релігійних листівок, і німця, котрий мандрував шляхами України у власному авто. У нього знайшли фотоапарати й записники з описами військових споруд під Одесою. "Слава богу, хоч цей не мав відношення до Колмена",— потішав себе Руперт. Про це свідчили фотоапарати — але ж німці завжди нерозлучні з ними, і навіть Колмену навряд чи вдалося б одговорити їх. "Ще не одного спіймають!" — сказала Ніна.
— Ви обіцяли Джо, що не летітимете,— нагадала вона, коли він знову заговорив про від'їзд.
— Але ж виникли непередбачені обставини...
Вона похитала головою. Руперт лежав у готелі "Пекін"; за вікном простягалась мокра після дощу Москва; автомобілі злизали калюжі, наче велетенські тигри — молоко.
— Годі Роланду байдикувати,— зайшов він з іншого боку.
— Я розмовляла по телефону з Федором Миколайовичем. Він сказав, що коли вам не можна буде їхати, ми знайдемо когось, хто б відвіз Роланда додому.
— Ні, ні І — вигукнув Руперт.
Йому стало млосно. Якщо Федір хоче одіслати Роланда, значить, справи його кепські. "Коли вже злочинець у тебе в руках, хлопчика можна й одпустити",— подумав він.
— Не одсилайте Роланда без мене! Джо збожеволів. Як вам могло прийти таке в голову?
— Гаразд,— одказала Ніна.— Поговоріть про це з Федором...
Вона сиділа у нього на ліжку в старосвітському номері готелю "Пекін", який був усе ж таки кращий за "Метрополь": номери чисті, просторі і, незважаючи на претензійне обладнання, досить зручні. В сусідній кімнаті Роланд малював автопортрет. В "Артеку" його навчили вживати олійні фарби, а Ніна купила грунтований картон.
— Хіба Тедді в Москві? — запитав Руперт.— Чим він займається?
— У нього тут сім'я. Завтра він прийде до вас.
Руперт одкинувся на подушки й задумався. А потім глянув на її щире обличчя й вирішив:
"А що коли я їй усе розповім? Поясню, як по-дурному вплутався, що вчинив і чого — ні, може, вона мене зрозуміє?"
— Що кажуть тутешні лікарі?
— Те ж, що й доктор Долідзе, але вони чекають даних рентгену й аналізів. Сьогодні ми поїдемо до тубдиспансера.
Руперт скривився.
— А що думаєте ви?
— Ох, Руперте. Я так за вас боюсь, що вже й сама ледве жива.
Руперту здалось, що вона одкине геть свою стриманість і впаде з плачем йому на груди.
І раптом відчув, що справді хворий на сухоти. Лікарі знають своє діло. Так, справи його кепські.
— Мабуть, я сам у всьому винен,— заговорив він.— Можна мені задати вам одне питання...
— Будь ласка.
— Чому ви поставились до мене з такою підозрою, коли я приїхав?
— Що ви?
— Але ж це так.
— Дурниці І — обурювалась Ніна, але вже спокійніше додала: — Це було зовсім інше. Просто мені хотілося, щоб ви виявились таким, яким змалював вас Олексій. Я боялась, що ви раптом не такий...
— А який?
— Я ж нічого про вас не знала, хоч я вірю в людей. У що тоді вірити? Коли знаєш, що твоє життя залежить од людяності інших... Я так захоплювалась вами! Ви так героїчно вчинили щодо Олексія. Але я сумнівалася, що люди з вашого світу можуть бути такими, як ви. Хіба можна стати другом того, кого не знаєш? Ось що мене бентежило. Адже, коли нема повного розуміння, не може бути й дружби.
— Навіть з боку Героя Радянського Союзу? — Вона почервоніла.— Тоді ви, очевидно, маєте рацію,— заспокоїв він.
— Ні, я таки помилялась...— І, помовчавши додала: — Як усе-таки нелегко — бути просто людиною!
— А раніш ви цього не знали?
— Ні. Лише завдяки вам я зрозуміла, як це важко. Досі мені і в голову не приходило, що можна так ставитись до людини з іншого світу. Ніколи не думала, що буду щаслива лише з того, що ви існуєте. Так, щаслива...
Очі її наповнились слізьми. І він зрозумів, що вже нічого не розкаже. Ніколи! Раптом вона весело розсміялась і стисла його руку.
— Знаєте, що мене найбільше дивує?
— А що?
— Ми з вами дуже схожі одне на одного, хоч я вірю в комунізм, а ви — ні. Я схожа на вас, Руперте, більше, ніж будь-хто в світі. Ніби ми з вами знаємо таємницю життя і вона порівну схована в вас і в мені. Я все запитую себе, чому? Звідки таке відчуття?
— І я не розумію.
— Не знаю напевно, але думаю, що ви мрієте про таке ж майбутнє для всіх людей, як і я. Хоч і розумію, що ви зі мною ні за що не погодитесь. Але вірю в це навіть проти здорового глузду й нормальної логіки.
— Авжеж,— мовив він.— Я з вами не погоджусь. Але до чого тут здоровий глузд і логіка?
— Бо одного почуття мало. Воно може обманювати.
— Але ж може й не обманути.
— Дай боже,— сказала вона, легенько вивільняючи пальці з його руки, бо її знову покликав Роланд.— Я б не знесла, якби це почуття мене обманювало і ми стали ворогами.
* * *
Тубдиспансер містився в старому цегляному будинку. Вони заїхали в двір, де під хирлявими деревами стояли ковбані, й Руперт відчув, що ця лікарня, як усі лікарні світу, просякнута хворобою і смертю.
Його одразу ж повели до приймальні, де було кілька м'яких тапчанів.
— Роздягайтеся,— мовила по-англійськи молода лікарка.
Руперт скинув штани й черевики й збентежено глянув на Ніну, та в її погляді світилася тільки тривога.
— Накиньте піджак, тут холодно, можна й застудитись,— звеліла вона.
Та лікарка повела його в рентгенівський кабінет, обладнаний навдивовижу по-сучасному. Спершу просвітили груди, потім поставили перед рухомим екраном і зробили знімки з боків. Нарешті зміряли температуру, принесли одяг, і він подибав за лікарем уздовж темного й гнітючого коридору.
— Невеселе місце,— шепнув він до Ніни, коли зайшли в кабінет професора.
— Лікарня надто стара. Зате професор дуже відомий. Меблі в кабінеті теж були старосвітські — шкіряні фотелі й канапа, а сам професор нагадував чаклуна.
— Ви, мабуть, були непоганим спортсменом? — звернувся він до Руперта російською мовою.
— Ні, я мало цим займався,— одказав Руперт.
— Професор цікавиться, чи досі ви почували себе здоровим? — пояснила Ніна.